Леонід Володимирович Кисельов (1946 — 1968)
Леонід Кисельов — одна з найяскравіших і водночас найзагадковіших постатей української поезії другої половини ХХ століття. Його коротке життя, як палаюча комета, залишило по собі світло поетичних одкровень, глибину внутрішньої боротьби та відчайдушне прагнення до самоідентифікації в українській культурі.
Народився Леонід у 1946 році в Києві в родині письменника Володимира Кисельова. Його дитинство й юність минули в інтелігентному середовищі, де книжки, класична музика та мистецтво були невід'ємною частиною повсякденного життя. Матір Леоніда була єврейкою, однак національність у цьому випадку відіграє роль лише в тому сенсі, як багатошаровий фон його ідентичності — він ішов до української мови не з обов’язку, а через глибоке особисте відчуття, через поклик душі.
Леонід навчався на факультеті іноземних мов Київського університету, спеціалізуючись на англійській. Його обдарування вражало — начитаний, із витонченим літературним смаком, він вільно орієнтувався не лише в поезії, а й у філософії, фізиці, живопису, історії мистецтва. Його світогляд не мав вузьких меж — від фресок Софії Київської до джазу й парагвайських пісень, від Шекспіра до Тичини, від Рільке до Симоненка.
Вперше Кисельов дебютував як поет у 1963 році, коли в журналі «Новый мир» з’явилася його добірка російською мовою під заголовком «Первые стихи». На той момент йому було лише 16 років. Уже в цих перших текстах вчувається не дитяча спостережливість і глибина, а незвичне поєднання інтелектуальної ваги й внутрішньої зболеності. Його вірш «Цари», що гостро критикував Петра І з посиланням на Тараса Шевченка, викликав хвилю обурення серед російської інтелігенції, а сам Кисельов фактично був «знятий» з російської радянської літературної сцени.
Перехід Леоніда до української мови стався в останні роки його життя й до сьогодні залишається загадкою, що викликає захоплення. В 1968 році, вже смертельно хворий, він надрукував свої перші українські вірші у «Літературній Україні» з передмовою Івана Драча. Цей короткий, але потужний поворот до української мови був не просто жестом — це був акт поетичного та особистісного самоусвідомлення. Він не пояснював свого вибору — казав лише: «Я так відчуваю».
Леонід Кисельов не був класичним активістом українського руху чи ідеологічно заангажованим автором. Але його присутність у колі київських шістдесятників, його захоплення Шевченком, Драчем, Симоненком, його небайдужість до долі української мови — усе це вирізняє його як поета, котрий, попри складне походження і молодість, зробив свідомий вибір на користь української поетичної традиції.
За своє коротке життя Леонід встиг створити кілька десятків віршів, які стали класикою — як російською, так і українською мовами. Після його смерті вийшли дві поетичні збірки: «Стихи. Вірші» (1970) та «Последняя песня. Остання пісня» (1979), що стали своєрідними епітафіями таланту, якому не судилося розкритися повною мірою.
Кисельов помер восени 1968 року від лейкемії, проживши лише 22 роки. Попри коротке життя, його поезія живе дотепер — прониклива, щира, болісна й красива. В його віршах — тиша перед бурею, особиста правда, пошук мови, якою можна говорити про вічне. І ця мова, як зізнався сам поет, — українська.