Іван Улянович Кириленко (1903–1938)
Іван Кириленко — український прозаїк першої половини ХХ століття, чия біографія і творчість тісно переплетені з політичними реаліями радянської доби. Його ім’я нерідко згадується серед найконтраверсійніших постатей літературного процесу 1920–30-х років — як через його політичну діяльність, так і через ідеологічно ангажовану літературну спадщину.
Народився 2 грудня 1903 року в селі В’язівок, Павлоградського повіту. Початкову освіту здобув у Павлоградській православній семінарії, яку закінчив у 1921 році. Водночас брав участь у складних подіях періоду громадянської війни на Лівобережжі, що формувало його ранній світогляд.
У 1927 році вступив до лав ВКП(б) і продовжив навчання в комуністичних освітніх установах Харкова. Саме у цей час починається його літературна кар’єра, що супроводжувалась активною участю в тогочасній ідеологічній боротьбі на літературному фронті. Його тексти часто відзначалися вульгарною критикою і надмірною прямолінійністю, характерною для епохи домінування партійного диктату в культурі.
Іван Кириленко був членом низки радянських літературних організацій — «Плуг», «Гарт», Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Працював редактором відомого часопису «Червоний шлях» і був відповідальним секретарем Спілки письменників України. Його літературна творчість тяжіла до т.зв. «виробничого жанру» — стилю, що возвеличував трудові подвиги радянських людей і водночас слугував інструментом пропаганди.
Окрім письменницької діяльності, Кириленко мав тісні зв’язки з владною верхівкою: працював особистим секретарем Григорія Петровського — голови Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, одного з наближених до Йосипа Сталіна. Проте близькість до високих посад не врятувала його від подальших репресій.
Перші твори Івана Кириленка почали з’являтися у друці з 1923 року, а перша збірка оповідань «Відступ» вийшла у 1926-му. Далі з’явилися книги «Стихія», «Одна баба», «Над ямою», а також єдина поетична збірка «Такти» (1927).
Особливу популярність здобули його повісті «Курси» (1927), «Кучеряві дні» (1928), що згодом були перекладені російською, та «Натиск» (1930) — характерні зразки радянського пролетарського письма, в яких головні герої — представники «нової епохи», безкомпромісні борці за соціалістичну перебудову.
Під час Голодомору 1932–1933 років Кириленко, перебуваючи на посаді секретаря Петровського, за деякими свідченнями, причетний до приховування масштабів трагедії. У ці ж роки виходять його твори: повість «Аванпости» (1933) та роман «Перешихтовка» (1932) — тексти, що повністю відповідають офіційній риториці та вихваляють процеси «соціалістичної реконструкції». Останній твір, який встиг вийти за його життя, — роман «Весна» (1936).
Попри активне залучення до культурного життя і підтримку радянської влади, Кириленко був далеко не безсуперечним автором. Сучасна йому критика — навіть у рамках дозволеного дискурсу — зауважувала штучність, «плакатність» його творів, одноманітність характерів, які здебільшого обмежувалися ролями фанатичних передовиків, ідеологічних виконавців та лояльних партійців. Його персонажі зазвичай були позбавлені психологічної глибини, а сюжетна канва — схематична.
У літературному середовищі Кириленко не мав великої поваги. Деякі свідчення подають його як людину з непростим характером і ймовірними психологічними проблемами. Відомо, що серед однопартійців-письменників він користувався недоброю славою, подекуди — як ідеологічний донощик і надмірно слухняний виконавець волі зверху.
У вересні 1938 року Івана Кириленка було заарештовано. Попри багаторічну лояльність до режиму та тісні зв’язки з високопосадовцями, йому висунули звинувачення у шпигунстві та контрреволюційній діяльності. Помер у тюрмі НКВС, ставши однією з жертв сталінського терору.
Сьогодні постать Кириленка сприймається передусім як символ доби, в якій талант і творчість часто були підпорядковані ідеологічному диктату. Його життя та творчість — це історія не лише особистого вибору, а й трагедії покоління, змушеного виживати між страхом і лояльністю.