Кибальчич Надія Матвіївна (1856 — 1918)
Надія Кибальчич, у дівоцтві Симонова, — українська письменниця, мемуаристка, перекладачка, яка залишила помітний слід у національній літературі початку XX століття. Її ім’я відоме не лише під справжнім прізвищем, а й під численними псевдонімами: Наталка Полтавка, Наталка-Полтавка, Н. Симонівна, М. К., Н. К., Маруся Полтавка — саме під цими іменами вона підписувала художні твори, спогади та переклади. Її біографія тісно пов’язана з відомими діячами української культури — вона була племінницею Ганни Барвінок (О. М. Куліш), яка стала її хресною матір’ю.
Походила Надія з непростої, але культурно багатої родини. Її мати, Надія Михайлівна, спочатку була одружена з Миколою Забілою, але, не знайшовши щастя в тому шлюбі, залишила його разом із двома старшими доньками — Надією і Марією. Згодом вона зійшлася з М. Т. Симоновим, з яким мала ще двох дітей. Незважаючи на непросте родинне становище, усі діти отримали побатькові Симонова. Освіту Надія здобула вдома — її батько вважав, що для жінки цього достатньо, однак саме родинне оточення стало вирішальним чинником у формуванні її як письменниці. Культурне середовище Кулішів мало значний вплив на її становлення.
У 1876 році Надія вийшла заміж за поміщика Костянтина Івановича Кибальчича і переїхала до села Ясногород на Житомирщині. В подружжя народилася донька, яка згодом також стала письменницею — Надія Костянтинівна Кибальчич. Але шлюб виявився невдалим. У 1884 році, після тривалого сімейного конфлікту, Надія Матвіївна залишає чоловіка і разом із донькою повертається на рідну Полтавщину. Тим часом родина розпадається: вітчим М. Т. Симонов переїжджає до Лубен, а мати Надії доживає віку у своєї доньки.
З 1910 по 1914 рік Надія Кибальчич викладала в школі у селищі Комишня. Останні роки життя провела в Лубнах, де й померла у 1918 році.
Літературна діяльність
У своїх творах Надія Матвіївна вміло поєднувала художню виразність з тонким соціальним спостереженням. Основними жанрами її письма стали оповідання, нариси, драма та спогади. Особливу популярність їй принесла п’єса «Катерина Чайківна», що одразу привернула увагу читачів і сценічних діячів завдяки яскравим образам і правдивому відтворенню життя.
Серед найяскравіших її прозових творів — побутовий нарис «Баба Вакулиха» (Харків, 1902), де зображено народний побут із теплотою, гумором та щирістю. У цьому творі авторка демонструє глибоке знання селянського середовища та особливу любов до героїв із народу.
Особливе місце у творчій спадщині Кибальчич займають спогади «Воспоминания о Т. Г. Шевченко», написані на основі розповідей її матері. Цей текст є не лише мемуарним документом, а й емоційним свідченням про постать поета, якого сприймали не лише як національного пророка, а й як людину з живим серцем. До того ж вартий уваги й автобіографічний нарис «В двух пансионах», надрукований у журналі «Киевская старина» (1892, т. 37, № 6), в якому письменниця змальовує побут, настрої та психологічний клімат жіночих навчальних закладів другої половини XIX століття.
Твори Надії Матвіївни вирізняються щирістю, спостережливістю та глибоким розумінням внутрішнього світу жінки в умовах патріархального суспільства. Вони часто мають автобіографічний характер, що надає їм особливої щирості. Хоча більшість її текстів не стали загальновідомими серед широкого кола читачів, Кибальчич залишила по собі чесну й проникливу літературну спадщину.
Сьогодні ім’я Надії Кибальчич варте того, щоб бути згаданим серед інших українських письменниць, які сміливо вступали в літературний простір, не боячись говорити про жіночу долю, людські стосунки, національну самосвідомість. Її творчість — це голос жінки, яка жила, боролася, любила і писала, попри всі обмеження та випробування свого часу.