Кухалашвілі Володимир Костянтинович — тонкий лірик, глибокий аналітик, проникливий перекладач і філолог, який залишив яскравий слід у культурному просторі України кінця ХХ — початку ХХІ століття. Його творча й наукова діяльність відзначалася рідкісною чутливістю до слова та винятковою ерудицією в літературознавстві.
Народився 3 січня 1949 року в Тернополі — місті, що зберігає в собі потужну культурну ауру Галичини. Саме тут зародилися його перші поетичні пориви, які згодом переросли у серйозне творче покликання.
Закінчив Київський університет у 1971 році. Його академічний шлях був логічним продовженням любові до літератури: у 1975–1990 роках працював перекладачем в Інституті літератури АН УРСР, що дало йому можливість не лише глибоко зануритися в багатонаціональні тексти, а й самим бути мостом між культурами.
У 1981 році захистив кандидатську дисертацію й здобув науковий ступінь кандидата філологічних наук. Через вісім років — у 1989-му — був прийнятий до лав Національної спілки письменників України. Це було визнання не лише його літературного таланту, а й принциповості, інтелектуального рівня та глибини філологічного мислення.
З 1965 року почав друкувати свої поезії. Його творчість вирізнялася надзвичайною людяністю, щирістю і прагненням осмислити світ у всій його драматичній багатовимірності. Писав як українською, так і російською мовами — однаково майстерно, не зраджуючи внутрішньої чесності та поетичної інтонації.
У віршах Кухалашвілі відчувається пошук істини, туга за моральною цілісністю й водночас глибоке співпереживання болю епохи. Його поетичне слово було делікатним, а образи — витонченими й природно світлими. Мотиви чистоти душі, трагічної невідворотності подій, таланту як здатності відчути суть речей — усе це проймає його тексти наскрізно.
Особливе місце у спадщині митця займає дитяча література. Його збірки «Лісовий ліхтарик» (1978) та «Як побачити вітер?» (1980) стали знаковими у своїй категорії. У цих поезіях — доброта, світло, відкритість до світу, тонке вміння говорити з дитиною на рівних, без дидактики, з любов’ю.
Не менш вагомий і його внесок у літературознавство. Досліджував творчість Назима Хікмета, американську прозу 1920–30-х років, африканську художню традицію. Його праця «Ф. С. Фицджеральд и американский литературный процесс 20-х — 30-х гг. ХХ века» (1983) залишається однією з найцікавіших спроб інтерпретації американського модернізму в українському (тоді ще радянському) науковому контексті. У 1976 році опублікував розвідку «Назим Хікмет», у якій глибоко проаналізував не лише естетику, а й ідеологічну та гуманістичну суть поезії турецького класика.
У Кухалашвілі було сильне покликання до перекладацької справи. Він тонко передавав інтонацію, зміст і ритм оригіналів, що підтверджують його переклади африканських прислів’їв і приказок (1983) та художнього роману «Сонце народжується в океані» В. Джологуа (1988). Ці твори відкривали українському читачеві далекі культури через живу образність і мудрість народного слова.
Особливо цінними є його власні поетичні книги, в яких тісно переплітаються переклад і авторська лірика: «Короче вдоха» (1998) — збірка віршів і перекладів, сповнена філософської глибини, та «Век уходящий» (2000), що стала своєрідним прощальним словом інтелігента на зламі століть.
Володимир Кухалашвілі пішов із життя 12 травня 2006 року в Києві. Та залишив по собі гідну й глибоку спадщину — поезію, переклади, дослідження, які живлять українську культуру, збагачують її голосами світу й тонкою рефлексією над вічними питаннями буття.
Його творчість — це не просто інтелектуальна спадщина, а чесна розмова зі світом і з людиною, у якій відлунює біль і ніжність доби, краса слова й тиша душі.