Іван Петрович Крип’якевич
Іван Петрович Крип’якевич народився 25 червня 1886 року у Львові, в інтелігентній родині. Його батько, науковець і теолог із Холмщини, був змушений покинути рідний край після ліквідації унії — історичного повороту, який багато в чому визначив і долю сина. Львів став новою домівкою для родини й тим простором, де формувалась особистість майбутнього історика.
У 1904 році Іван закінчив польську гімназію, а вже до 1909 року завершив навчання на філософському факультеті Львівського університету. Проте його шлях до історичної науки почався значно раніше. Ще 1902 року, будучи гімназистом, він уперше опинився в бібліотеці Наукового товариства імені Шевченка, де познайомився з Михайлом Грушевським — легендою української історіографії, який став його вчителем, наставником і джерелом натхнення.
Під впливом Грушевського Іван Крип’якевич поринув у світ джерелознавства та історичної аналітики. Уже з 1905 року він активно друкується в альманахах НТШ, беручи участь у роботі історико-філософської секції, виступаючи з науковими доповідями, рецензіями, архівними розвідками. Його перша вагома праця — «Матеріали до історії української козаччини» (1908) — увійшла до фундаментального восьмого тому «Жерел до історії України-Руси» під редакцією Грушевського. У 1911 році Крип’якевич захистив докторську дисертацію «Козаччина і Баторієві вольності» — цілковито національний, патріотично осмислений історичний текст, що продовжував традицію української історичної школи.
Після університету Іван Петрович викладав у Рогатині, а потім — у Львові, поєднуючи педагогічну діяльність з активною публіцистикою. Він редагував дитячий журнал «Дзвінок», а також один із найкращих на той час галицьких журналів — «Ілюстрована Україна». І навіть коли вибухнула Перша світова війна, а школи були закриті, він не полишив письма — жив за рахунок журналістських заробітків, вірячи у значущість слова як зброї духу.
У жовтні 1918 року Крип’якевича призначили професором новоствореного Кам’янець-Подільського університету, але через тяжку хворобу він не зміг обійняти посаду. Однак участь у розбудові української школи в добу УНР стала для нього поштовхом до створення серії підручників — ясних, доступних, україномовних. Протягом кількох років він видає чотири книжки для різних вікових груп — «Коротку історію України», «Огляд історії України», «Шляхами слави українських князів» і «Оповідання з історії України».
Його «Коротка історія» (1918) — це не просто виклад фактів, а цілісний погляд на минуле як шлях до формування української державності. Подаючи історію за п’ятьма великими періодами — від слов’янських часів до Української революції 1917 року — він прагнув створити зрозумілу й послідовну картину минулого для дітей і підлітків. У книзі було 58 ілюстрацій, дві карти, чітке структурування й методичне подання матеріалу. Стиль був живий і розмовний, діалоги й легенди органічно впліталися в текст, а найважливіші дати й події виділялись для легшого запам’ятовування.
У 1919 році світ побачила ще одна книга — «Огляд історії України. Repetitorium», розрахована на вчительські курси та старші класи. Вона стала своєрідним мостом між популярною історією і науковим підходом. 237 параграфів були компактними, але інформативними: короткі енциклопедичні довідки, чіткі дати, імена, події. Історик намагався зберегти головне, уникнувши зайвих подробиць, але зберігши лінію державного розвитку України — від Русі до початку XX століття.
Окрему роль у формуванні історичної свідомості мали його напівбелетризовані книжки для дітей. «Шляхами слави українських князів» і «Оповідання з історії України для нижчих кляс» писались легко, емоційно, із художнім смаком. У центрі були князі, битви, герби, міста — все, що пробуджувало цікавість до історії та формувало національну гідність. І хоча запланованої другої частини «Оповідань» Крип’якевич не завершив через події польсько-української війни, навіть перший том став значущою подією для української історичної освіти.
У 1920-х Крип’якевич активно працює у Львові — у польських гімназіях, у Таємному українському університеті, викладає історію України, історіографію, стає секретарем сенату цього закладу. У радянський період обіймає провідні посади у Львівському університеті, працює в Інституті історії України та Інституті суспільних наук АН УРСР. У 1941 році йому присуджено ступінь доктора історичних наук без захисту, а в 1950-х — присвоєно звання академіка та заслуженого діяча науки УРСР.
Його життєвий шлях був позначений унікальною стабільністю: Крип’якевича не репресували, не виганяли з посад. Проте це не означає, що його життя було спокійним. Після війни він став об’єктом критики за нібито «фальсифікацію» історії, але, попри це, залишався стійким у своїх переконаннях. Його наукові позиції змінювались — від народницьких до державницьких, але незмінним залишалося одне: глибока віра в українську історичну тяглість і культурну самобутність.
Іван Крип’якевич — це не просто історик. Це творець української історичної школи ХХ століття, педагог, автор, популяризатор, будівничий національної свідомості. Його роботи стали фундаментом, на якому виростали нові покоління дослідників і громадян. Він залишив не лише книжки, а й приклад життя, сповненого інтелектуальної гідності й людської відданості Україні.