Марко Лукич Кропивницький
(1840–1910)
Драматург, режисер, актор, композитор — творець українського професійного театру
Життя і творчість Марка Кропивницького — це історія невпинного подолання, глибокої любові до української сцени і безмежної віри в силу рідного слова. Народився він 10 (22) травня 1840 року в селі Бежбайраки Бобринецького повіту Херсонської губернії (нині — село Кропивницьке Кіровоградської області). Його дитинство було непростим: батьки, хоч і були обдарованими людьми, розійшлися, залишивши хлопчика сам-на-сам із чужими людьми, із самотністю, але й — з жадобою до знань.
Початкову освіту Марко здобув у приватній школі шляхтича Рудковського, а у 1856 році закінчив Бобринецьке повітове училище з похвальною грамотою. Незважаючи на пристрасну жагу до навчання, йому не судилося отримати систематичну фахову освіту — втім, це не стало перепоною. З юності Марко читав, вивчав мови, вбирав у себе культуру. Знав польську, французьку, німецьку, російську, грав на музичних інструментах, з дитинства писав вірші, створював пісні. Саме в ранньому дитинстві вперше відвідав циркову виставу — і театр, з його світлом і магією, став головною пристрастю всього життя.
Починав як чиновник: працював у повітовому суді, поліції, сирітському суді, міській думі. Але справжнє покликання перемогло. У 1871 році в Одесі Кропивницький уперше виступив на сцені професійного театру у виставі за «Сватанням на Гончарівці». Відтоді театральне життя повністю поглинуло його. Він працював у Харківському театрі, гастролював у Петербурзі, відвідав Галичину, де став режисером театру «Руська бесіда», привнісши туди новаторські підходи до постановок.
У 1882 році Кропивницький засновує власну театральну трупу, яка швидко здобуває популярність і приєднує найталановитіших акторів епохи. Протягом 1885–1902 років він був незаперечним лідером української сцени, очолював численні театральні колективи, подорожував з ними по всій імперії. Навіть оселившись у 1890 році на хуторі Затишок біля Харкова, не припиняв активно працювати: писав п’єси, репетирував, гастролював. Помер дорогою з гастролей — у вагоні поїзда, повертаючись із Одеси до Харкова.
Кропивницький був не лише режисером, а й тонким актором, справжнім майстром перевтілення. Його акторська гра вражала глибиною і точністю психологічних портретів. Володар рідкісного голосу — баса великого діапазону — він сам виконував вокальні партії, а також писав музику до вистав. Його любов до музики, живопису, сценографії дозволяла створювати надзвичайно виразні й цілісні постановки. Його вистави не обмежувалися грою акторів — це були живі картини, де кожна деталь побуту, декорації, навіть рух тіла — працювали на атмосферу.
Саме Кропивницький став першовідкривачем ансамблевої гри в українському театрі. Це новаторство — прагнення до гармонії на сцені, до психологічної точності й натуралізму — критики порівнювали з виступами німецької трупи «Майнінгенців». Він перший відмовився від шаблонності, від «казенної» театральності. Його сцени дихали життям, а персонажі — глибокими людськими емоціями.
Та, мабуть, найбільший його внесок — у вихованні нового покоління акторів. Він не просто ставив п’єси — він формував професіоналів, будував український театр як інституцію. Саме за це його й називають «батьком українського театру». І не даремно: за роки своєї діяльності він створив понад 40 п’єс, як оригінальних, так і за мотивами інших авторів. Його найвідоміша драма «Дай серцю волю — заведе в неволю» (переробка першої п’єси «Микита Старостенко») не сходила з афіш і стала справжнім народним надбанням.
Сцена для Кропивницького була не просто мистецтвом — це був простір боротьби за гідність, за мову, за право українців мати власний голос. Життя під царською Росією не сприяло національному театрові, але саме завдяки таким, як він, цей театр вижив, зміцнів і розцвів.
Особисте життя Кропивницького також було сповнене драм і труднощів. Його дитинство пройшло в нестабільності, у розбитій родині. Сам він рано втратив дружину Олександру Вукотич, з якою прожив кілька щасливих років. Попри невлаштоване побутове життя, самотність, постійні роз’їзди й хвороби, він ніколи не втрачав жаги до творчості.
Марко Лукич Кропивницький залишив по собі не просто репертуар і школу. Він залишив дух. Дух правди, вогню, свободи, який і нині пульсує в українському театрі. Його ім’я — символ мистецтва, що народилося з любові до людей і рідної землі.