Олександр Іванович Ковінька — український письменник-сатирик, чиє життя — справжній роман із численними драматичними поворотами, іронією долі та незламною вірою в силу слова. Він не просто творив — він пережив усе, про що писав: репресії, табори, заслання, і водночас залишив по собі легкий, життєрадісний гумор, що не втрачає своєї сили й нині.
Народився 13 січня 1900 року в селі Плоске, що нині належить до Решетилівського району Полтавської області. Походив із родини бідного селянина, тож змалку був привчений до праці. Початкову освіту здобував у церковнопарафіяльній школі, пізніше — в земському училищі. У 12 років пішов у найми. У 1917 році, проявивши неабияку завзятість, склав екстерном іспити за чотири класи гімназії.
Його юність припала на буремні роки громадянської війни. Він устиг побувати в різних арміях — спочатку в повстанському загоні, згодом потрапив у полон до кайзерівців, з якого вийшов лише завдяки наступу Червоної Армії. Був боротьбистом, воював із денікінцями, а далі — й у лавах УНР. Його фронтовий шлях закінчився в польському таборі поблизу Познані, де він перебував у 1920–1921 роках.
Повернувшись в Україну, долучився до комітету незаможників, працював секретарем сільради. Брав активну участь у просвітницькій роботі, читав лекції, навчався на курсах інструкторів ТСОАВІАХІМу. У 1926–1928 роках заочно здобував освіту в Полтавському інституті народної освіти.
Саме у 1926 році розпочалася його літературна кар’єра. Завдяки Остапу Вишні в газеті "Селянська правда" було надруковано першу гумореску Ковіньки — "Містки та доріженьки". Його твори швидко здобули популярність: він публікувався в провідних виданнях того часу — "Червоний Перець", "Плуг", "Молодий більшовик" та інших. У 1928 році став штатним фейлетоністом газети "Більшовик Полтавщини".
Перші книжки — "Індивідуальна техніка" (1929) та "Колективом подолаємо" (1930) — заклали підвалини його сатиричного стилю, дотепного, але водночас глибоко соціального.
Однак уже 1934 року на Олександра Ковіньку чекав один із найтрагічніших поворотів долі: його заарештували у справі вигаданої "Контрреволюційної боротьбистської організації". Він опинився в Лук’янівській в’язниці, де зустрів своїх товаришів Майфета та Ванченка. У березні 1935 року отримав 10 років таборів. Магадан, Дальбуд — там він працював у надзвичайно важких умовах: бурильником, гірничим майстром, економістом. Після звільнення у 1947 році йому було заборонено повертатися до України, тож оселився в Якутії. Але й там у 1950 році знову заарештований — цього разу вже без жодних підстав.
Лише у 1956 році справу Ковіньки закрили "за відсутністю складу злочину". Після реабілітації він повернувся до Полтави, відновив членство в Спілці письменників і поринув у творчу діяльність.
У 1957 році опублікував автобіографічну повість "Як мене купали й сповивали" — текст, написаний із сумною усмішкою, що став першим кроком на шляху відродження його літературного імені. За ним пішли десятки книг, серед яких:
– "Кутя з медом",
– "І не кажіть, і не говоріть",
– "Директиви і корективи",
– "Всякого бувало…",
– "Згадую й розгадую",
– "Отак, прямо і прямо",
– "На що ви натякаєте?…"
та багато інших.
Ковінька залишив по собі не лише тонко вибудуваний гумор, а й глибоко філософське осмислення життя. Його повісті "Хрестоносці", "Превелебні свистуни" та автобіографічна "Чому я не сокіл?.." — це яскраві приклади його стилю, де сміх межує з болем, а сарказм — із людяністю.
Олександр Ковінька також активно виступав за розвиток української мови, збереження культурної спадщини, писав публіцистичні статті, присвячені цим питанням. Його голос звучав спокійно, але переконливо — це був голос людини, яка пережила епоху і залишила її для нас у своїх книгах.
Помер 25 липня 1985 року в Полтаві, залишивши по собі щедру спадщину — щиру, смішну, інколи гірку, але завжди справжню.