Коваленко Іван Юхимович — постать виняткова в історії української культури та опору тоталітарному режиму. Поет, дисидент, політв’язень, просвітник, вчитель і просто мужній чоловік, який прожив своє життя з гідністю та внутрішньою свободою, незламною навіть у найтяжчі часи. Його життєвий шлях — це не просто біографія, а хроніка незламного духу та вірності власним переконанням.
Народився Іван Коваленко 13 січня 1919 року в селі Лецьки, Переяславського району. Його дитинство було важким: батько зазнав репресій за успішне господарювання, а мати, змушена боротися за виживання, залишала малого Івана самого. Фактично сиротою при живих батьках, він рано зрозумів ціну праці, самотності й стійкості.
Трагічні події Голодомору 1932–1933 років Коваленко пережив завдяки випадку — вижив там, де гинули цілі родини. Освіту здобував попри всі труднощі. Закінчив Переяславську школу, пізніше — з другої спроби — став студентом Київського університету імені Тараса Шевченка. Першу спробу вступу перервала тяжка хвороба — туберкульоз. Щоб зміцнити здоров’я, Іван два роки працював на будівництві у Києві, водночас вчився у вечірній школі. Ці роки загартували його фізично і духовно.
У 1938 році він став студентом романо-германського факультету КДУ. Уже тоді виділявся серед однокурсників: писав вірші, малював, грав на струнних інструментах. У 1939 році одружився з Іриною Пустосмєховою — інтелігенткою з Чернігова, чия родина була тісно пов’язана з Михайлом Коцюбинським, Миколою Вороним, авторами українського культурного відродження.
Війна змінила плани. Спроба евакуації провалилася — подружжя потрапило в Пирятинське оточення й повернулося до окупованого Чернігова. Там виживали як могли: Іван малював ікони, які вимінював у селах на їжу. Після визволення міста в 1943 році він був призначений директором єдиної вцілілої школи, а згодом працював учителем разом із дружиною.
У 1947 році сім’я переїхала до Боярки під Києвом, де Коваленко викладав астрономію, англійську, французьку та німецьку мови. Подружжя закінчило університет екстерном у 1950 році. Вони не лише навчали дітей, а й створювали культурне середовище: заснували шкільну бібліотеку, ставили вистави, організовували літературні вечори. Попри повагу учнів і громадськості, Коваленко зазнавав переслідувань — за критику партійної системи, за відмову мовчати про несправедливість.
У 1955 році його звільнили з роботи, а протягом наступних п’яти років він не мав змоги викладати. Лише в 1960 році йому дозволили працювати у вечірній школі, де він залишався до 1972 року.
У 1972 році Івана Коваленка заарештували під час чергової хвилі репресій проти української інтелігенції. Його ув’язнили в таборі суворого режиму «Перм-35» на Уралі, де утримували багатьох дисидентів-шістдесятників. Там, серед однодумців, він не зламався — писав вірші, вів глибокі філософські роздуми, залишаючись вірним собі.
13 січня 1977 року, в день свого народження, він повернувся додому — хворий, виснажений, але незламний. Після звільнення довго домагався визнання своїх прав, зокрема пенсії. У 1991 році був офіційно реабілітований. Незважаючи на поганий стан здоров’я, продовжував писати поезію, яка знаходила відгук у незалежній Україні.
Завдяки старанням родини та друзів, його творчість була збережена й опублікована. У 1995 році вийшла збірка «Недокошений луг», а в 1999 — «Джерело». Згодом побачили світ «Перлини» (2006), «Учитель» (2009), «Порив до небес» (2012, перевидання — 2020). Його вірші — це глибокий голос доби, сповнений болю, правди, віри і любові до України.
Іван Коваленко помер 18 липня 2001 року. Похований у Боярці. Протягом усього життя залишався вільною людиною: не входив до жодних партій, об’єднань, спілок — ані радянських, ані українських. Його постать — приклад моральної стійкості, чесності та самовідданості справі освіти і культури.