Кость Котко (справжнє ім’я — Микола Любченко) — український сатирик, публіцист і переконаний діяч революційного руху, який залишив по собі вагомий слід у літературному житті 1920–30-х років. Народився 29 лютого 1896 року в Києві, у родині поліцейського чиновника. Після закінчення київської гімназії вступив до Київського університету, де почав вивчати філологію, але через початок війни й потребу заробітку залишив навчання вже за рік. Наприкінці 1915 року влаштувався діловодом у військово-дорожній підрозділ.
З 1917 року мешкав у Бердичеві, де вперше почав друкуватися у місцевій пресі. У 1918 році приєднався до підпільної партії боротьбистів — активної лівої організації, яка протистояла як старому режиму, так і частині нової влади. Його діяльність призвела до трьох арештів, а згодом — у березні 1920 року — до вступу в Комуністичну партію (більшовиків).
Протягом наступних років Кость Котко працював у різних установах і на відповідальних посадах. Серед них — референт у Наркоматі закордонних справ, перший секретар повпредства у Варшаві, радник повпредства у Празі. Водночас активно долучався до редакторської роботи — редагував газету «Киевский пролетарий», входив до редколегії «Комуніста».
Справжнім полем творчої реалізації для нього стала сатира. Його фейлетони, гуморески та памфлети з’являлися у багатьох тогочасних виданнях. До найвідоміших книжок Котка належать: «Петлюрія» (1921), «Чудоправ-майстри» (1922), «Без штепселя», «Дивовижна пригода з гречкою», «Обличчям до спини», «Як воно там за кордоном» (1927), «Істукрев», «Сонце поза мінаретами», «Сто годин на добу» (1928), «Теж люди» (1929), «Останній полон», «Щоденник кількох міст» (1930), «Трагедія і фарс» (1933).
Однак творчий і партійний шлях Котка перервався трагічно. 4 грудня 1934 року в його квартирі відбувся обшук, після чого його заарештували. А вже в січні 1935 року він був виключений із лав партії через звинувачення у належності до «контрреволюційної організації». На допитах довго заперечував провину, але під тиском визнав зв’язки з боротьбистським крилом націоналістичного підпілля. 28 березня 1935 року був засуджений до 10 років ув’язнення і відправлений на Соловки. Там, перебуваючи в Білбалтлагу, у листопаді 1937 року отримав другий вирок — смертну кару. Розстріляний у Ленінграді 8 грудня 1937 року.
Микола Любченко писав також лірику — його поезії увійшли до «Альманаху трьох» (1920). Згодом він публікувався як поет-сатирик на сторінках часопису «Червоний Перець».
Життя Костя Котка стало прикладом трагічної долі талановитого митця, знищеного системою, до якої він спочатку належав. Його творчість, сповнена іронії, гіркої правди та суспільної критики, залишається цінним надбанням епохи Розстріляного відродження.