Микола Іванович Костомаров: історик, поет, публіцист, будівничий національного духу
Микола Іванович Костомаров (1817–1885) — одна з найяскравіших постатей української культури XIX століття, мислитель, який поєднав у собі історика, письменника, публіциста, етнографа, фольклориста й політичного діяча. Його творчість, наукова діяльність і громадська позиція стали важливою віхою в історії національного самоусвідомлення українців.
Народився 16 травня 1817 року (за новим стилем) у слободі Юрасівка (тепер Ольховатський район Воронізької області) в родині поміщика і українки-кріпачки. Така змішана, неоднозначна родинна ситуація наклала відбиток на всю подальшу долю митця, сприяючи ранньому усвідомленню суспільних суперечностей і глибокому співчуттю до долі пригнобленого народу.
Закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету в 1837 році. Ще студентом він зацікавився українським фольклором і почав активно збирати народні пісні, казки, перекази. Його магістерська дисертація "Про історичне значення російської народної поезії" (1844) стала на той час сміливою спробою поєднати фольклор із національною ідеєю.
Костомаров викладав історію в гімназіях Харкова, Рівного, Києва, а з 1846 року став ад’юнктом кафедри російської історії в Київському університеті. Саме в Києві він долучився до Кирило-Мефодіївського братства — таємної організації, що виступала за визволення слов’янських народів від імперського гніту й утвердження християнської етики в суспільному житті. Костомаров був автором низки програмних документів братства, серед яких "Книга буття українського народу" — палкий ідеологічний маніфест, який став легендарним.
У 1847 році його заарештували й після річного ув’язнення в казематах відправили на заслання до Саратова, де він провів десять років. Саме в Саратові він працював у статистичному комітеті, редагував місцеві газети, налагоджував інтелектуальні зв’язки з діячами російської демократичної інтелігенції, зокрема Миколою Чернишевським.
Після амністії у 1856 році переїхав до Петербурга, де став професором Петербурзького університету. Його квартира перетворилась на місце зустрічей української громади: тут бували Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський, Олекса Стороженко, з якими Костомаров підтримував постійний зв’язок. Він активно працював у пресі, став одним із засновників журналу "Вестник Европы", друкувався у "Современнике", "Русском слове", "Отечественных записках".
Костомаров був одним із найактивніших учасників створення першого українського журналу "Основа", який виходив у Петербурзі й став трибуною для нової національної інтелігенції. Саме завдяки цій ініціативі почала формуватись концепція української літератури як повноцінного культурного явища.
Його історичні праці стали підґрунтям для національної історіографії. Він був редактором серії "Акти Южной и Западной России", у якій зібрав унікальні джерела з історії України XIV–XVII століть. Костомаров не просто описував події — він намагався зрозуміти ментальність народу, логіку історичних процесів. Його концепція двох руських народностей — великоросів і малоросів — з підкресленням їх культурної самобутності викликала резонанс і вплинула на подальші дискусії про місце України в слов’янському світі.
Його "Русская история в жизнеописаниях её главнейших деятелей" (т. 1–7) стала знаковою спробою гуманізувати історичний виклад через біографії особистостей. Особливу увагу Костомаров приділив періоду козаччини, історії визвольної боротьби, образу Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Стефана Разіна.
Як письменник-романтик, він залишив по собі глибоку поетичну спадщину. Його балади, вірші, елегії, стилізації народних пісень сповнені емоційної сили й глибокої віри в духовну велич простого народу. У поезії Костомарова живе боротьба, краса, любов і біль. Він одним із перших українських авторів почав використовувати гекзаметр, елегійний дистих, п’ятистопний ямб, змішуючи традиційну ритміку з народною інтонаційністю.
Його драми "Сава Чалий", "Переяславська ніч", "Кремуцій Корд" вирізняються новизною тем і боротьбою проти деспотизму. Прозаїчна спадщина — повісті, історичні оповідання, казки — доповнює його образ як митця слова, якого хвилювало життя як минулих, так і сучасних поколінь.
У літературній критиці Костомаров виступив одним із перших, хто окреслив самобутність української літератури, заклав підвалини культурно-історичної школи. Його огляди, рецензії, спогади про Шевченка мають не лише історичне, а й моральне значення: Костомаров вважав поета символом національного відродження.
Його публіцистика завжди була політичною. У статтях, спрямованих проти польського й російського шовінізму, він захищав право українського народу на власну мову, культуру, історію. Проте у 1870–80-х роках, у період жорсткої заборони українського друкованого слова, він змушено пом’якшував свої публічні заяви, чим викликав неоднозначну оцінку сучасників.
Микола Костомаров помер 19 квітня 1885 року в Петербурзі. Його внесок у розвиток історії, літератури й культури України важко переоцінити. До 150-річчя від дня його народження, за рішенням ЮНЕСКО, його ім’я було вшановано в усьому світі.
Костомаров залишив по собі не лише книги й тексти — він залишив нащадкам приклад того, як бути інтелектуалом і патріотом у найтяжчі часи. Його життя — це не просто біографія, а глибока історія сумління, духу й національної гідності.