Олександр Олексійович Корсун — постать, яка залишила слід в історії української культури не стільки чисельністю літературного спадку, скільки вагомістю свого впливу на мовні й правописні реформи, що стали основою нової української орфографії. Його ім’я часто згадують не як поета чи прозаїка, а як сміливого ініціатора змін, який свідомо пішов наперекір традиційній системі письма. Саме Корсун запропонував упровадити у вжиток літери «є» (раніше всюди використовували «е»), «і» замість «и» та «и» замість застарілого «ы». Ці нововведення, на перший погляд незначні, мали колосальне значення для формування сучасного українського правопису.
Свої погляди на реформу мови він втілював у практиці, видаючи власний альманах під назвою «Сніп», де й дотримувався оновлених мовних норм. Ці правила отримали схвальну оцінку не лише від сучасників, а й від таких поважних постатей, як Тарас Шевченко, Михайло Драгоманов, Микола Костомаров та інші відомі інтелектуали й письменники тієї доби. Таким чином, Корсун став одним із перших, хто послідовно і наочно продемонстрував можливість і необхідність реформи письма українською мовою.
Народився Олександр Корсун 8 червня 1818 року в селі Богданівська Антипівка, що на Таганрозькому узбережжі, у родині дворянського походження. Проте сам він не раз підкреслював своє коріння від запорізьких козаків, чим виявляв не лише особисту гордість, а й своє ідейне тяжіння до української традиції, народної культури й фольклору.
Свою освіту він здобував у Харківському університеті, де навчався на юридичному факультеті. Саме під час студентських років Корсун захопився українською народною творчістю — піснями, казками, легендами, звичаями. Уже в 1839 році він видає збірку під назвою «Українські повір’я», до якої увійшло сім народних казок. Ця публікація стала однією з перших спроб систематизації й фіксації фольклору саме українською мовою, що в умовах імперської політики виглядало, м’яко кажучи, нетрадиційно.
У своїй творчості Корсун звертався до поезії, писав оригінальні вірші, а також займався перекладами — зокрема, з чеської та німецької мов. Його твори друкувалися не лише в альманасі «Сніп», а й в інших тогочасних періодичних виданнях. Основний період його літературної активності припадає на 1839–1845 роки — час, коли українське слово лише починало виборювати право на публічне існування.
Після завершення активної літературної фази життя, у 1847 році Корсун обіймає посаду при дербентському військовому губернаторі. Хоча це була служба державна, у нього зберігалося глибоке зацікавлення українською культурою. І коли в 1861 році він повертається до рідної Антипівки, то повністю присвячує себе збиранню етнографічного матеріалу — пісень, легенд, переказів, обрядів. Він більше не друкував художніх творів, але його праця як збирача народної пам’яті мала не меншу цінність, ніж художня творчість.
Останні роки життя Олександр Олексійович провів у хворобах, але навіть у такому стані не полишив інтелектуальної діяльності. Протягом чотирьох років він працював над спогадами про Миколу Костомарова — одну з ключових постатей українського національного руху. Ці мемуари були надруковані в «Русском архиве» у 1890 році, викликавши неабиякий резонанс. У них Корсун, між іншим, згадав і про піднесення української інтелігенції в той момент, коли з’явився перший «Кобзар» Тараса Шевченка. В умовах реакційної політики Російської імперії така згадка була надзвичайно сміливою — навіть небезпечною для друку.
Ці спогади стали своєрідним духовним заповітом Олександра Корсуна — його останнім словом до українського народу. Він помер 25 жовтня 1891 року в рідному селі Богданівська Антипівка, де й був похований. Його ім’я сьогодні згадується не так часто, як імена Шевченка чи Драгоманова, але вклад Корсуна у становлення української мови, в її самостійність і чистоту — неоціненний. Він був серед тих, хто заклав підвалини не лише орфографії, а й національної гідності, висловленої через слово.