Микола Іванович Карпенко — український поет, публіцист, сатирик, журналіст, редактор і громадський діяч, один із тих митців, чий життєвий і творчий шлях пройшов крізь найбурхливіші повороти української історії ХХ століття. Його доля — це одночасно й шлях покоління, і особиста історія людини, яка ніколи не здавалася, навіть коли світ навколо змінювався до невпізнання.
Народився він 14 серпня 1925 року в селі Вороньків, що на Бориспільщині, у звичайній селянській родині. Це була земля з глибоким історичним корінням, напоєна народною мудрістю, з якої Карпенко, здається, черпав натхнення усе своє життя.
У 1943 році, ще юнаком, був мобілізований до лав Радянської армії. Майже одразу опинився в епіцентрі подій — на Лютізькому плацдармі, де отримав поранення. В армії прослужив до 1950 року, побувавши в різних куточках країни, а після демобілізації повернувся до цивільного життя.
Його перша робота — у редакції районної газети "Колективіст" у Борисполі. Потім працював редактором політвідділівської газети на Бурштинській МТС на Івано-Франківщині — саме там почалося його тривале творче і професійне зростання. Навчався у Вищій партійній школі в Києві, що дало йому змогу поєднувати практику з теоретичною підготовкою.
В Івано-Франківську Микола Карпенко прожив чверть століття, ставши невід’ємною частиною культурного середовища цього міста. Працював редактором у знаних видавництвах "Каменяр" і "Карпати", очолював обласне літературне об'єднання, активно підтримував молодих авторів. У 1971 році був обраний відповідальним секретарем обласної організації Спілки письменників України. З 1975 року мешкав і працював у Києві.
У літературі дебютував 1950 року в альманасі "Літературна Одеса". Перша поетична збірка — "Стежками юності" — вийшла у 1960 році. Відтоді й до 1990-го Карпенко опублікував майже два десятки збірок, серед яких особливе місце посідають "Невідправлені листи" (1965), "Озброєна муза" (1970), "Перевесло" (1975), "З висоти поля" (1978), "Дієслово" (1980), "Блискавиці" (1984) та вибране (1985). Його вірші — це поєднання ліризму й громадянського пафосу, інтимного переживання і глибокої філософської рефлексії.
Окремий напрям у його творчості — гумор і сатира. Книги "Особиста каланча Гаврила Квача" (1963, перевидана 1972), "Скорочений Ціцерон" (1982) — яскраві приклади того, як Карпенко вмів із м’якою іронією, а часом і з гострим сарказмом, відображати абсурди епохи, викривати бюрократичні парадокси, водночас зберігаючи людське тепло й тонке відчуття мови.
Після 1990 року його поетичний голос не змовк — навпаки, заглибився, став ширшим. Виходять книги "Двоє з листопаду", "Благовіст", поетичні переспіви біблійних книг (Йова, Еклезіаста, Ісаї, псалмів та приповістей Соломонових), а також "Велесової книги" — спроба інтерпретації архаїчних текстів крізь призму сучасної поетики.
Значною частиною його пізньої творчості стали історичні віршовані твори, що зображують події української минувшини: "На Перуновій обмілині", "Шапка Мономаха", "Заступила чорна хмара та білую хмару", де йдеться, зокрема, про княжий період, з акцентом на постатях Володимира Великого та Володимира Мономаха.
Особливо глибоким був його пізній твір — поема-роздум "Отаман Черпак", написана 2003 року. У ній він звернувся до теми національного спротиву, розповідаючи про Івана Черпака — командира Вороньківської сотні, яка у лютому 1919 року вступила в бій з більшовицькими силами та на два дні зупинила наступ на Київ. Це був жест пам’яті й вшанування земляка, а разом із тим — ще один етап повернення замовчуваної історії до літературного дискурсу.
Микола Карпенко пішов із життя 12 червня 2007 року. Його доробок — це багатоголосе свідчення часу, у якому поєдналися спогади про війну, пережите в радянських коридорах влади, любов до рідного слова, невтомна праця на літературному полі й щира відданість Україні.