Яків Ісакович Кальницький — постать трагічна й суперечлива, людина свого часу, яку зламали жорна історії. Народився 23 жовтня 1895 року в Катеринославі (нині — Дніпро), в родині дрібного маклера. Життя з самого початку не обіцяло йому легких шляхів — брак фінансових можливостей позбавив його шансу на повноцінну освіту. Проте жагучий інтерес до життя, внутрішня енергія та рішучість зробили його учасником найбуремніших подій ХХ століття.
Під час Першої світової війни Кальницький провів понад два роки в окопах, де пізнав реалії жорстокості, втрат і страху. Війна залишила глибокий слід не лише у фізичному досвіді, а й у світогляді. У лютому 1917 року, захоплений революційними подіями, він повністю занурюється в процес руйнування старого ладу. Стає активним учасником формування Червоної гвардії, командує полком у громадянській війні — війні брат на брата, де вибір був не лише ідеологічним, а й екзистенційним.
Згодом Кальницький служить у ДПУ, що свідчить про його включеність у нову систему влади, а пізніше вступає до Дніпропетровського металургійного інституту. Однак навчання не стало його головним покликанням — 1924 року він публікує автобіографічні нотатки під назвою «От февраля до Октября», які викликають певний читацький інтерес. Натхненний успіхом, він полишає інститут і переїздить до Харкова — на той час культурної столиці України, щоби повністю присвятити себе літературній творчості.
У наступні роки Кальницький активно працює як письменник, випускаючи низку книжок прози. Його твори — серед яких «Всякое бывает» (1925), «В багровом кольце» (1927), «Острозубая камса» (1928), «Человек, которого убили» (1929), «Сын полка» (1931), «Огни в Арктике» (1934), «Письмо в Америку» (1934), «Остров голубых песцов» (1937), «Новоземельские рассказы» (1938) — відзначаються тематичним розмаїттям, увагою до людини в екстремальних обставинах, зануренням у психологічну глибину.
Але саме остання збірка, «Новоземельские рассказы», стала для нього фатальною. Один із примірників він подарував з автографом своєму знайомому — Едуарду Єнукідзе, брату впливового радянського діяча Авеля Єнукідзе. Коли Єнукідзе потрапили в немилість і були репресовані, книга з дарчим написом стала формальним приводом для обвинувачення Кальницького у належності до «сіоністської шпигунської організації». У червні 1938 року його заарештовують.
Подальші події стали типовим, але тим не менш моторошним прикладом сталінської репресивної машини. Кальницького утримували у нелюдських умовах, знущалися фізично й морально. Його камера була справжнім пеклом: спекотна, брудна, перенаселена, без їжі та води. Під тиском і погрозами він підписує «зізнання», в якому визнає себе «сіоністським шпигуном». Лише згодом, оговтавшись і зрозумівши масштаб абсурду, він відмовився від усіх свідчень, заявивши, що ті були вибиті тортурами та психологічним тиском.
Його історія стала ще більш гротескною, коли слідчі почали шукати сліди діяльності вигаданого рабина Шабсая Цві — персонажа, що виявився історичною постаттю з XVII століття. Навіть після цього фарсу Кальницький не здається, пише листи Сталіну, Берії, Ворошилову та іншим можновладцям з проханням про перегляд справи. Але всі його звернення залишаються без відповіді.
Фіналом цього абсурдного процесу став вирок: три роки таборів. Покарання він відбував на Півночі — в Онегтабі, станція Пукса. Попри всі спроби домогтися перегляду справи, вирок залишився чинним. Після повернення до Харкова у 1941 році, буквально за тиждень до початку війни, Кальницький більше ніколи не писав. Він замовк назавжди — морально знищений, спустошений, розчарований. Помер у злиднях та забутті у лютому 1949 року.
Лише через 40 років після його смерті, 16 січня 1989 року, згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР, його було повністю реабілітовано. Але ця реабілітація не повернула втрачених років, не зцілила завданих ран, не відновила зруйнованої долі.