Микола Хвильовий, один з найбільш виразних літературних голосів початку ХХ століття, здобув неабияку популярність завдяки своєму глибокому аналізу соціальних, політичних та культурних процесів, що відбувалися в Україні після революції 1917 року. Він став одним із найбільш гострих критиків тодішнього стану української культури та суспільства. Твори Хвильового відзначаються не лише художньою досконалістю, а й глибокими філософськими роздумами, зокрема, питаннями, що стосуються майбутнього українського народу та його культурного розвитку. У його творчості важливою була проблема розбіжності між ідеалом і реальністю, мрії та дійсності, а також пошуки шляху до національного відродження.
Однією з важливих тем творчості Хвильового є сприйняття революції та її наслідків для простих людей. У своїх новелах він часто розглядає постаті, які, сповнені великою надією на революційні зміни, врешті-решт виявляються "зайвими" в новому світі. Відображення цього ставлення можна побачити в новелах, таких як "Іван Іванович", де сатиричний погляд на соціум дозволяє Хвильовому вразити читача гостротою соціальних розладів та несправедливості. Персонажі, як Іван Іванович — чиновник, замкнений в обмеженому світі бюрократії, став символом нового суспільства, що, замість ідеалів революції, приносить лише викривлення й корупцію.
З одного боку, Хвильовий був не просто романтиком, але й пильним аналітиком свого часу. Його твори, такі як "Іван Іванович" і "Повість про санаторійну зону", яскраво демонструють переходи від романтичного ентузіазму до гіркої рефлексії на тему революційних ідеалів. В цих творах він глибоко вивчає не тільки зміни в суспільстві, але й внутрішній стан особистості, що переживає розчарування від розриву між ідеалом і реальністю. Письменник відчував глибоке розчарування від того, що в результаті революції не відбулося суттєвих змін на краще. Навпаки, радикальні зміни призвели до руйнації старих цінностей і створення нових, менш гуманних умов існування для багатьох.
Водночас, творчість Хвильового, зокрема в його памфлетах та статтях, була спрямована на боротьбу з інтелектуальним та культурним застоєм. У своїх статтях він гостро критикував той масовий рух, що загрожував знищити будь-які прояви самостійного мислення, замінивши їх догматичним ідеологічним вкладанням у систему. Написані в 1925-1928 роках памфлети, як "Про "сатану в бочці", були водночас літературним маніфестом, що закликав до очищення культурного простору від бездумної ідеології та повернення до справжньої, незалежної української ідентичності.
Хвильовий став лідером літературної дискусії, яка сколихнула українську культуру в середині 1920-х років. Його творчість, наскільки б вона не була переповнена емоціями, завжди залишалася глибоко інтелектуальною і проникливою. В його новелах і романах часто піднімаються питання національної самобутності, культури, що зберігаються навіть після численних спроб їх знищення, а також глибокої людської природи. Це робило Хвильового одним з найбільш актуальних письменників того часу, чий голос відлунює й до сьогодні.
Не можна оминути і важливість його внеску в розвиток української літератури. Через свою прозу Хвильовий стає мостом між старими традиціями і новими пошуками, закладаючи основу для наступних поколінь українських письменників. Хоча його літературна діяльність була сповнена суперечностей, йому вдалося залишити після себе багатий спадок, який має вплив на літературну традицію і сьогодні.
Своїми памфлетами, романами і статтями Микола Хвильовий зумів подолати межу між літературою і соціальною критикою, увічнивши власні роздуми про стан національної культури в епоху великих змін.