Данило Юрійович Харов'юк – один із найбільш значущих українських письменників, що залишили помітний слід в літературі на початку ХХ століття, завдяки своїм новелам, що відображали життя гуцульської бідноти. Іван Франко, звертаючи увагу на його творчість у статті "Літературна мова й діалекти" (1907), підкреслив не тільки глибоке знання гуцульського діалекту Харов'юком, а й його здатність відтворювати унікальні моменти й риси життя гуцулів, які були непомітні для інших авторів.
Данило Харов'юк народився 25 грудня 1883 року в селі Підзахаричі, що знаходиться в Вижницькому районі Чернівецької області. З самого дитинства він був тісно пов'язаний з природою Карпат, спостерігав за життям горян, їхньою працею та традиціями, що згодом знайшло своє відображення в його творчості. Данило був закоханий у природу своєї рідної землі, води Черемоша, величні гори та традиційні ярмарки, де горяни мандрували до міста, несучи на плечах багаті бесаги з продуктами.
Навчався він у Чернівецькій учительській семінарії, де на нього звернув увагу Осип Маковей, викладач української мови та літератури, котрий помітив у ньому неабиякий талант до літературної творчості та радив йому писати новели та оповідання, черпаючи матеріал із життя гуцульського населення. Це спонукало Харов'юка зануритися у гуцульську тематику, що вилилось у його літературні дебюти.
Вже з 1905 по 1914 рік Данило працював учителем у кількох карпатських селах, таких як Розтоки та Іспас. Його оповідання почали з'являтися в періодичних виданнях. Перше велике визнання він отримав після публікації свого оповідання "Палагна" в "Літературно-науковому вістнику" у 1907 році. З того часу його твори стали популярними не тільки серед гуцулів, але й серед інших українських читачів.
У період Першої світової війни, з 1914 року, Харов'юк був мобілізований до австрійської армії. Після важкої хвороби він помер 14 жовтня 1916 року в чеському містечку Теші. Місце його поховання стало відомим, але відзначалося невеликою кількістю уваги серед літературних кіл того часу. Після його смерті його сини, Мирослав та Ярослав, емігрували до Румунії, де зазнали дискримінації з боку румунських загарбників.
Літературний спадок Харов'юка не був забутий, і навіть за роки репресій його твори знову були знайдені і видані у Радянському Союзі в період політичної відлиги в 1958 році, а також у 1988 році на честь 105-річчя від дня народження. Його роботи стали більш відомими, коли з'явилися публікації в місцевих газетах, що допомогли його імені повернути належну славу.
В своїх творах Данило Харов'юк багато уваги приділяв соціальним проблемам гуцульських сіл, зображуючи злиденне життя селян, а також їх страждання від капіталістичної експлуатації. В його оповіданнях часто з'являються образи працьовитих, але злиденних гуцулів, яких гнобить влада. Особливо вражають твори "Посліднє верем'є", "Ліцитація" та "Смерть Сороканюкового Юри", які глибоко занурюються в складнощі та проблеми, що стояли перед гуцульським населенням того часу.
Харов'юк не лише малював картини селянського життя, але й змальовував складні психологічні аспекти людей, що переживають трагедії, втрати та тяжкі випробування. Його вміння розповідати через життя простих людей робить його творчість безсмертною, а саме життя гуцулів — реальним, живим і цікавим для читача.
Не зважаючи на коротке життя і на невелику кількість написаних творів, Харов'юк залишив по собі слід у літературі, його новели про гуцульську бідноту стали важливими не тільки з літературної, але й з соціальної точки зору, оскільки вони показують реальний стан людей, що жили у важких умовах того часу.