Веніамін Гутянський: поет світла, що згас у тіні репресій
Веніамін Іонович Гутянський — український єврейський поет, байкар, перекладач і педагог, чия доля ввібрала в себе надії, випробування й трагедії цілого покоління. Народився він 1903 року в невеличкому містечку Глибочок на Вінниччині, у бідній, але працьовитій родині столяра. З дитинства був змушений самотужки здобувати не лише знання, а й хліб — з ранніх літ працював підсобником, учнем у слюсарній майстерні, а згодом — приватним учителем.
На початку 1920-х років переїхав до Києва — міста, яке стало для нього справжнім простором розвитку і натхнення. Тут він вступив до педагогічного технікуму, закінчив навчання і почав викладати українську мову та літературу в трудових школах столиці. Освітянська діяльність поєднувалася з літературною, яка поступово виходила на перший план.
Писати для дітей єврейською мовою Веніамін почав у 1930 році. Його вірші вирізнялися особливою щирістю, лаконічністю та внутрішнім світлом. У них звучала теплота, гумор, співчуття до дитини й глибоке розуміння її душі. Тексти легко входили в дитячі серця — можливо, тому що сам автор добре знав, що таке нужда, що таке сирітство, що таке боротьба за кожен день. Серед найвідоміших його збірок — «Для малят» (1936), «Різне» (1937), «Байки» (1940), «Сіль у вічі» (1944). У них — прості й водночас глибокі істини, заховані в образах тварин, у побутових сценках, у розмовах і ритмах, доступних навіть найменшим читачам.
1940 року його прийняли до Спілки письменників — визнання, яке стало не лише відзнакою літературного доробку, а й свідченням того, що Гутянський уже тоді належав до кола тих, хто творив культурний контекст нової доби.
Під час Другої світової війни він разом із родиною евакуювався до Уфи, де працював у видавництві коректором. Попри тягар війни і втрати, він продовжував писати: з’являються гостросатиричні вірші, сповнені протесту проти фашизму, переклади байок Крилова, виконані з великою майстерністю рідною мовою.
Після війни тяжко хворий поет повернувся до Києва. Але замість спокою й можливості продовжити творчу працю, на нього чекали нові страждання. 5 липня 1949 року Веніаміна Гутянського заарештували. Як і багатьох єврейських інтелігентів того часу, його звинуватили у «націоналізмі», «антирадянській діяльності» та «зв’язках із західною розвідкою». Підставою стали родинні зв’язки його дружини — відомого літературознавця Берти Корсунської — з американським журналістом Магідовим, який у 1940-х роках допомагав їм матеріально в період війни. Цього виявилося достатньо, щоб репресивна машина винесла вирок — 10 років таборів суворого режиму.
Про мізерне майно письменника свідчить той факт, що під час обшуку навіть не складали опис — у квартирі не було що описувати.
В’язниця підкосила здоров’я Гутянського остаточно. Наприкінці 1955 року його звільнили достроково — через важкий стан. Уже невиліковно хворий, він зміг доїхати лише до Кустаная, де на той час у засланні жили його діти. Там, 18 серпня 1956 року, поет і пішов із життя — виснажений фізично, але не зламаний духовно.
Справжнє визнання — як це часто буває з трагічними постатями — прийшло вже після смерті. Завдяки наполегливості колег, зокрема Оксани Іваненко, Володимира Сосюри та Марії Пригари, які зверталися до судових інстанцій, ім’я Веніаміна Гутянського було реабілітовано. Але самого цього моменту поет уже не дочекався. Його понівечена доля, на жаль, стала ще одним доказом того, як часто держава знищувала тих, хто щиро служив їй словом і правдою.
Та творчість Гутянського — це те, що не змогли стерти ні арешти, ні табори, ні замовчування. У кожній його байці, у кожному дитячому вірші — ясна, добра, тепла нота, яка звучить і досі, перегукуючись із голосами тих, кого не змогли змусити мовчати.