Петро Петрович Гулак-Артемовський (1790–1865): просвітник, поет, ректор і першопроходець української байки
Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 27 січня 1790 року в місті Городище, що на Черкащині, в родині священика. Змалку він зростав у світі книг і духовних роздумів, у сімейному середовищі, де слово мало вагу, а знання — цінність. Його освіта почалася в Київській академії, де він навчався з 1801 по 1803 рік. Проте повного курсу не завершив — доля повела його іншим шляхом.
Після закінчення навчання він протягом кількох років працював учителем у приватних пансіонах на Волині, де познайомився з побутом польської шляхти, мовним середовищем, освітніми практиками того часу. Саме тоді в ньому почала визрівати любов до літератури, глибока зацікавленість історією, естетикою, живим словом.
У 1817 році Гулак-Артемовський вступає вільним слухачем на словесний факультет Харківського університету. Вже наступного року він стає викладачем польської мови, а у 1821 році захищає магістерську дисертацію на тему «Про користь історії загалом, і особливо вітчизняної, та про методику її викладання». Університетська кар’єра швидко й упевнено зростала: професор історії та географії, а з 1841 року — ректор Харківського університету.
Та, попри адміністративні обов’язки, душа Гулака-Артемовського невідступно тяжіла до літератури. Перші спроби — ще з часів Києва, але активна письменницька діяльність починається саме в Харкові. Він знайомиться і підтримує тісні стосунки з провідними інтелектуалами того часу: Григорієм Квіткою-Основ’яненком, Рудольфом Гонорським, Євгеном Філомафітським. Саме в цей період друкує в «Украинском вестнике» як переклади, так і власні твори.
У 1817 році з’являється його перший відомий вірш українською мовою — "Справжня добрість (Писулька до Грицька Прокази)". А вже 1818 року на сторінках того ж журналу виходить «казка» «Пан та Собака» — переробка байки І. Красіцького. Цей твір можна вважати першим прикладом української літературної байки, створеної на перетині класичної традиції та фольклору. Він вдало поєднав сатиру, народний гумор, живу українську мову й тонке розуміння людських вад.
У 1819 році він публікує ще дві байки: «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі» та «Тюхтій і Чванько». Наступного року з’являється цикл байок «приказок», серед яких «Дурень і Розумний», «Цікавий і Мовчун», «Лікар і Здоров’я». Усі вони перегукуються з народними приповідками й побудовані на основі творів Красіцького, проте мають виразно авторське обличчя.
Особливу увагу Гулак-Артемовський приділяє розвитку поетичної байки, формуючи її нову форму — від обширної «казки» до стислої «приказки», що згодом стане каноном для таких авторів, як Євген Гребінка та Леонід Глібов. Він став тим, хто заклав українську школу байкарства в новій літературній добі.
1827 рік став плідним для митця. Він звертається до романтичної балади, опублікувавши у «Вестнике Европы» твори «Твардовський» і «Рибалка». Перший із них — вільна переробка балади Адама Міцкевича, заснованої на легенді про шляхтича, що продав душу чортові. Твір користувався значною популярністю і був передрукований у кількох виданнях, у тому числі в "Малороссийских песнях" Максимовича, а також у польських і білоруських інтерпретаціях. «Рибалка» — переспів балади Гете — засвідчує вплив західноєвропейського романтизму та вміння автора зберегти ліричну глибину першоджерела.
Він продовжує перекладати Горація — спершу в урочистому, класичному тоні, згодом — з легкою іронією. Послання «До Пархома» — зразок такого вільного переосмислення античної спадщини.
У 1839 році Гулак-Артемовський укладає інструкцію для майбутнього академіка Ізмаїла Срезневського, який вирушав у подорож слов’янськими землями для вивчення мов і літератур. Цей документ свідчить про глибоке зацікавлення автора міжслов’янськими зв’язками, етнографією, мовознавством.
У пізні роки письменник поступово відходить від активної літературної діяльності. Його вірші, що народжуються у цей час, носять особистий, ліричний характер, сповнені ніжної інтимності й роздумів: «Не виглядай, матусенько, в віконечко», «До Любки» (перекладена Опанасом Фетом), «Текла річка невеличка». Їх не друкували за його життя, але вони залишилися свідченням тонкого поетичного чуття.
Попри мовчазні роки, Гулак-Артемовський уважно стежив за літературним процесом. Його захоплювали твори Тараса Шевченка, він підтримував контакти з українськими, польськими та російськими інтелектуалами. Один із яскравих прикладів — його знайомство з Адамом Міцкевичем у Харкові, що переросло в короткотривалу, але теплу дружбу.
Його обирали почесним членом таких авторитетних організацій, як Московське товариство аматорів російської словесності та Королівське товариство друзів науки у Варшаві.
Петро Петрович Гулак-Артемовський відійшов у вічність у 1865 році, залишивши по собі не просто тексти, а напрямок, рух, традицію. Він належав до тих постатей, які поєднували в собі просвітництво, естетику й національну свідомість, формуючи вітчизняну літературу як самобутнє явище в контексті європейської культури.