Грицько Григоренко (Олександра Євгенівна Судовщикова-Косач): життя, покликане словом
Письменниця, перекладачка, громадська діячка — так коротко можна змалювати творчу і життєву місію жінки, яка обрала літературне ім’я Грицько Григоренко. Насправді ж її звали Олександра Євгенівна Судовщикова, і доля тісно пов’язала її з однією з найвідоміших родин української культури — Косачами.
Народилася вона в березні 1867 року в місті Макар'єв, що на території сучасної Костромської області Росії, в родині шкільного вчителя Євгена Судовщикова. Її батько був другом Михайла Драгоманова — це знайомство виявилося доленосним. Уже в 1868 році маленька Олександра разом із матір’ю переїхала до Драгоманових. Саме в цьому інтелектуальному середовищі, сповненому ідей свободи, культури й національного самоствердження, формувалася її особистість.
Вона отримала ґрунтовну освіту: після завершення гімназії вступила на історико-філософське відділення Вищих жіночих курсів у Києві. Належала до молодіжного кола, яке гуртувалося довкола Лесі Українки, і з часом це знайомство переросло в міцні родинні зв’язки — 12 вересня 1893 року Олександра одружилася з Михайлом Косачем, братом Лесі. Молоде подружжя оселилося в місті Дерпт (нині Тарту, Естонія), де Михайло працював на фізико-математичному факультеті університету. Саме там, у далині від України, Олександра почала писати й видала свою першу прозову збірку — "Наші люди на селі" (1898). Ця книжка імпресіоністичних новел відразу привернула увагу: Леся Українка та Іван Франко схвально відгукнулися про її стиль, хоча й зауважили певну песимістичну тональність.
У 1901 році подружжя переїхало до Харкова, але вже через два роки трагічно обірвалося життя її чоловіка. Це стало поворотним моментом. Овдовіла жінка повертається до Києва, де завершує юридичні курси й починає працювати в суді. Водночас вона активно включається в громадське життя: бере участь у діяльності Товариства захисту працюючих жінок, співпрацює з пресою, багато пише.
Однак незабаром Київ втрачає для неї привабливість. Розчарування в чиновницькій роботі спонукає її переїхати до Гадяча. Там вона працює домашньою вчителькою, веде літературну діяльність, спілкується з провінційною інтелігенцією, вивчає побут селян. Публікує твори в "Раді", "Рідному краї", "Літературно-науковому вістнику", "Молодій Україні". У зрілі роки оселяється в Могильові-Подільському, де живе разом з Оленою Пчілкою. Обидві жінки, кожна по-своєму сильна, виживали завдяки випадковим літературним заробіткам.
Як прозаїк Григоренко створює низку глибоко натуралістичних оповідань, зосереджених на долі українського селянина, трударя, людини з низів. У творах "Смерди", "Пересельці", "Ніяк не вмре", "Машиніст", "Чи по правді?", "Людям" відчувається тонке соціальне чуття, вміння вловити нерв епохи й перетворити побутові сцени в психологічно насичені міні-драми. Окремий пласт творчості — дитяча література: у 1918 році виходить її збірка "Дітки". Того ж року пише п’єсу "Яблука", згодом — "Дімин сон", яка з’явилася друком лише в 1930 році. Її спогади, які вона вела роками, стали основою для мемуарного твору "Хаос", віднайденого аж у 1980-х (рукопис нині зберігається в Київському музеї Лесі Українки).
Григоренко була ще й талановитою перекладачкою. Вона вільно володіла кількома іноземними мовами — французькою, англійською, шведською. Переклала французькою мовою "Одруження" Миколи Гоголя, а також багато художніх текстів зарубіжних авторів, чим робила доступнішою світову літературу для українського читача.
Життя її не було легким. Але вона прожила його гідно: працювала, писала, творила, переживала й залишала слід. Померла 27 квітня 1924 року. Похована в Києві, на Кудрявському кладовищі — поряд із тими, хто також ніс у серці слово як зброю й молитву.
Її життєвий і творчий шлях — це одна з тих сторінок української культури, яку не можна забути. Вона втілила в собі дух епохи, біль і боротьбу, жіночу стійкість і інтелектуальну гідність. Її рукописи й досі бережуться в Інституті літератури імені Тараса Шевченка, нагадуючи нам про тих, хто творив Україну тихо, без гучних маніфестів, але з великою любов’ю до свого народу.