Олександр Андрійович Грязнов: життя між геодезією та поезією
Олександр Андрійович Грязнов народився 8 червня 1940 року в мальовничому українському місті Пирятин на Полтавщині, над прозорими, спокійними водами Удаю. Саме тут, серед тихого степового ландшафту і доброзичливих людей, пройшли його перші двадцять років життя. Зростав він у родині діда по материнській лінії — Євмена Мироновича Горіздри, людини шляхетного козацького роду, чиї розповіді про минувшину формували у хлопця відчуття тяглості традиції та національної гідності.
Прізвище ж — Грязнов — дісталося йому від батька, Андрія Інокентійовича, геолога за фахом і пристрасного альпініста за духом. У роки війни він служив на Кавказі й був серед тих сміливців, які в лютому 1943 року підняли червоні стяги над вершиною Ельбрусу, зірвавши нацистські прапори з найвищої точки Європи. Саме тоді батьком була написана пісня, що згодом стала "Баксанською" — її й досі співають ті, хто підкорює гори. У 1949 році життя Андрія Грязнова трагічно обірвалося в горах Середньої Азії — на черговій геологічній експедиції. Його смерть залишила глибокий слід у серці сина.
Юність Олександра пройшла у Львові, місті, що пізніше назве одним із духовних центрів власного становлення. У 1960–1965 роках він навчався у Львівському політехнічному інституті. Саме в ці роки поезія, яка раніше жила в ньому як тиха пристрасть, виходить у світ. Спершу — як дотепи, епіграми, підписи до фото, стенгазети, КВК, а згодом — і як глибокі ліричні вірші. Вірші, які писалися "для себе", але щоразу ставали точкою дотику з іншими.
Втім, інженерно-геодезичний фах, здобутий у Політеху, вимагав повної віддачі. Почалася тривала трудова біографія — дев’ять років безперервної польової роботи, нескінченні відрядження, дороги, що не залишали простору для внутрішнього мовлення. Одруження, поява синів, потреба заробляти — усе це неначе віддаляло від поетичного світу. І лише з переходом на викладацьку роботу у технікумі транспортного будівництва з’явився час, коли душа знову почала тягнутися до слова, а рука — до олівця.
Близько тридцяти років Олександр Грязнов писав вірші російською мовою. Це був тривалий період формування, пошуку голосу, набуття техніки. Хоча помітного резонансу ті тексти не мали, саме вони дали йому цінне ремесло — уміння працювати з ритмом, строфікою, стилістикою. І лише з проголошенням незалежності України, у 1990-х, прийшло глибинне усвідомлення: тільки українською він здатен висловити те, що справді нуртує в серці.
Саме тоді він починає писати рідною мовою — і ця внутрішня свобода відкриває нові грані. До того ж Грязнов звертається до перекладу: спершу — класика російської поезії, згодом — і англійська. Порівнюючи оригінали й свої варіанти, він шукав — і щоразу знаходив — підтвердження: українська мова має нескінченні можливості передавати глибину, емоцію, витонченість.
По-справжньому друкуватися він почав напередодні свого шістдесятиріччя. У 1999 році в журналі "Всесвіт" з’являється його переклад пушкінської трагедії "Скупий лицар". У січні-лютому 2000 року в "Дніпрі" виходить добірка віршів під назвою "Душі моєї фотознімки". Саме ці публікації відкривають двері до ширшого літературного світу. Згодом його твори з’являються на сторінках "Дзвону", "Вітчизни", "Райдуги", "Коледжанина", у численних газетах.
У 2005 році виходить перша поетична збірка — "Якщо вже так судилося мені…", а через чотири роки — ще одна, більша за обсягом, названа символічно — "На мілині життя у морі часу". У ній зібрано близько шістсот віршів, написаних протягом багатьох років.
Та, мабуть, ще вагомішим став його внесок як перекладача. Починаючи з 1995 року, Грязнов активно працює над перекладами з російської та англійської. Його здобуток — вражаючий: роман, двадцять два драматичні твори, десять поем і близько трьохсот віршів.
Серед найбільш значущих публікацій — переклади п’яти віршів Лермонтова, включені до хрестоматії із зарубіжної літератури для 9 класу. У 2006 році виходить збірка "Українське звучання чужої поезії" — дев’ять поем і понад сто віршів, перекладених із граничною точністю і любов’ю до слова.
У 2007 році з’являється книжка "Драматичні твори Д. Байрона та О. Пушкіна", де, окрім байронівських "Каїна" й "Манфреда", вміщено "Маленькі трагедії", "Русалку" і "Бориса Годунова". У 2001 році Грязнов звертається до Шекспіра — перекладає "Гамлета", а згодом і трагедії "Отелло", "Макбет", "Король Лір", "Юлій Цезар", "Антоній і Клеопатра", "Річард ІІ", "Річард ІІІ", "Король Джон", комедії "Дванадцята ніч", "Багато галасу з нічого", "Венеціанський купець".
Ці переклади часто залишаються невиданими — через брак фінансування. Але вони існують, і навіть поодинокі публікації, як-от "Каїн" Байрона у "Всесвіті" (№ 7–8, 2011), дають уявлення про масштаб і якість цієї роботи. У 2009 році Олександр Андрійович став членом Національної спілки письменників України — це визнання стало своєрідною віхою після багатьох років самовідданої праці.
Професійне життя Грязнова було пов’язане з освітою: 35 років він викладав геодезію та маркшейдерську справу у Київському технікумі транспортного будівництва, де підготував сотні фахівців, які долучилися до спорудження об’єктів на кшталт київського метро та інших знакових інженерних комплексів.
Та справжня його справа — це слово. І сьогодні, попри вік і роки, Олександр Грязнов продовжує писати, перекладати, вдосконалювати свою майстерність, служити мові й культурі. Його приклад — це тиха, вперта відданість українській справі, без гучних маніфестів, але з глибоким внутрішнім сяйвом.