Дмитро Прокопович Гордієнко
Дмитро Гордієнко — український поет, прозаїк і публіцист, доля якого стала уособленням трагедії цілого покоління митців, що згоріли у вогні сталінських репресій, але залишили по собі слово, що не згасає.
Народився він 8 грудня 1901 року в селі Плужники Яготинського повіту, що належав до Київської губернії. Селянське походження не завадило Дмитрові стати однією з найактивніших постатей літературного руху свого часу. Його юність припала на вир революційних подій, і він не залишився осторонь: брав участь у боротьбі проти німецької окупації та гетьманщини, воював у партизанському загоні, а згодом приєднався до легендарної Богунської бригади.
У мирному житті Гордієнко не полишив громадської діяльності: з 1921 року працював секретарем Яготинського райкому комсомолу, де вчився не тільки керувати, а й думати системно, з оглядом на великі процеси. Його подальший шлях — це журналістика, література, редагування, активна участь у літературному русі України. Він закінчив прискорені курси журналістики при ЦК КП(б)У — школа, що готувала кадри для нової радянської преси, — і з головою поринув у роботу в редакціях провідних видань: газет «Вісті», «Пролетар», журналів «Декада» та «Всесвіт», де з 1933 року обіймав посаду заступника головного редактора.
Його літературний дебют припав на 1922 рік — саме тоді він почав писати вірші, а згодом і прозу. Був одним із засновників Прилуцької філії організації селянських письменників "Плуг", очолював Полтавське відділення цього потужного творчого об’єднання, а пізніше входив до складу таких літературних угруповань, як "Молот", "Молодняк", "Пролітфронт", "ВУСПП". У 1934 році став членом Спілки письменників СРСР — тоді ще новоствореної структури, яка згодом перетвориться на інструмент контролю над творчістю.
Творчий доробок Дмитра Гордієнка охоплює поетичні збірки «У путь» (1927), «Арки» (1929), прозу — повість «Зелений флігель» (1928), романи «Тинда» (1930), «Завойовники надр» (1932), а також оповідання, серед яких «Поламані люди» (1929), «Злочин механіка» (1930), «Мар’яна-Ївга», «Чужі профілі» (1933). Він також залишив по собі низку нарисів, що торкались як суспільно-економічних, так і літературних тем.
Проте 1934 рік змінив усе. 5 грудня того року Гордієнка заарештували у Харкові. Висунуте йому обвинувачення — участь у "контрреволюційній терористичній організації". Стаття 54-8 Кримінального кодексу УРСР. У матеріалах справи зазначалося, що доказів для суду замало, але його "соціальна небезпека" нібито очевидна. Тож справу передали на розгляд Особливої наради при НКВС, яка 10 квітня 1935 року винесла вирок: 5 років виправно-трудових таборів.
Дмитро Гордієнко своєї провини не визнав ні на етапі слідства, ні перед судом. Усі звинувачення вважав безпідставними — і мав рацію. Але тоді це не мало жодного значення.
Покарання він відбував на Колимі — одному з найстрашніших таборових пунктів системи ГУЛАГ. У 1939 році, відбувши п'ятирічний термін, залишився працювати в системі Дальбуду вже як вільнонайманий. Здавалося б, життя налагоджується. Та насправді — ні.
14 травня 1949 року його заарештували вдруге — цього разу в місті Бійську. 28 липня Алтайський крайовий суд виніс новий вирок — 25 років ув’язнення. У колонії №3 міста Барнаула, де Дмитро перебував як в’язень, він звернувся з листом до Генерального прокурора СРСР. Його слова в цьому листі — це не просто прохання, а зойк людини, розчавленої системою: "Ворог Берія та компанія і після своєї заслуженої смерті тримають досі таких людей, як я, в своїх хижих лапах..."
Нарешті, 2 грудня 1955 року, через двадцять років після першого вироку, військовий трибунал Київського військового округу скасував постанову НКВС від 1935 року, визнано відсутність складу злочину. А ще раніше, 4 січня того ж року, Гордієнка звільнили з колонії достроково — через тяжкий стан здоров’я.
Його життя завершилося 1 січня 1974 року — майже непомітно, без гучних відзнак чи повернень на літературний олімп. Але саме такі постаті, як Дмитро Гордієнко, — ті, хто не зламався під катком часу, не зрадив себе, хто пройшов через табори і вижив, — є живими свідками страшної доби, пам’ять про яку ми не маємо права втратити.