Петро Іванович Голота — постать, в якій відбилося усе трагізм і суперечливість українського культурного життя початку ХХ століття. Людина важкої долі, він здобув собі репутацію "людини 33 нещасть" ще у двадцятих роках минулого століття.
Народився Петро Іванович у 1902 році в селі Балашовка, яке нині є частиною міста Кіровограда (сучасний Кропивницький). У різних джерелах місце його народження іноді відносять до Одещини або Херсонщини, що лише підкреслює змінність адміністративних меж того часу. І сьогодні на карті міста зберігаються назви Старої та Нової Балашівки — нагадування про його коріння.
Перші літературні псевдоніми Голоти — Балаш і Балашівський — прямо вказують на місце його походження. А ось інший його псевдонім — Маруся Башличка — і досі залишається загадкою навіть для дослідників. Прізвище "Голота" з'явилося невипадково: родина жила в тяжких умовах, батьки й численні діти змушені були наймитувати, ледве зводячи кінці з кінцями.
Ще змалку Петро проявив неабиякий художній талант: майстерно малював, ліпив із глини, мріяв про творче майбутнє. Однак сувора реальність змусила його у 12 років стати наймитом. Жорстоке ставлення господарів штовхнуло хлопця на відчайдушний крок — він намагався покінчити життя самогубством, кинувшись під поїзд. Вижив, однак втратив ліву руку. Попри фізичну травму, продовжив малювати, ліпити і писати — завзято і вперто, ніби прагнучи довести собі й світові, що сила духу сильніша за обставини.
Його помітили благодійники і допомогли вступити до Єлисаветградської чоловічої гімназії. Там він навчався з надзвичайною жагою до знань, водночас відвідуючи вечірні технічні курси. Частину освіти здобував самотужки, складаючи іспити екстерном. Уже тоді почав друкувати свої перші поезії під псевдонімом Голота в місцевій пресі, водночас активно працював як інструктор-комсомолець, організовував осередки у провінції.
У 1921 році вийшла його перша збірка віршів "Тернистий шлях до волі й освіти", яка відразу привернула увагу сучасників. Його поезія носила яскраво виражений революційний характер, що забезпечило йому підтримку з боку комсомольських структур. Навіть у випадках, коли редакції вагалися друкувати його твори, втручання партійних органів "нагадувало" їм про обов'язок підтримувати молодого таланта.
Попри поширену легенду, підтверджень навчання Голоти у Валерія Брюсова в Москві немає. Натомість він активно включився в український літературний процес: вступив до Спілки селянських письменників "Плуг" майже з моменту її заснування, друкувався у харківській періодиці й невдовзі перебрався до столиці УСРР.
У 1927 році Голота приєднався до організації "Молодняк", яка об’єднувала комсомольських літераторів. До цього часу за його плечима вже було кілька виданих збірок: "Степи — заводові" (1925), "В дорозі змагань" (1925). Його творчість характеризували спроби відтворення народнопісенної інтонації, що, хоч і не завжди виходило бездоганно, однак вражало щирістю.
Окрім поезії, Голота багато писав прозу — про молодь, село, міські реалії, часто спираючись на власний досвід. Його повісті "Далина" та "Аль-кегаль" є яскравим прикладом автобіографічної прози.
Втім, життя Голоти було далеко не безхмарним. Його пристрасть до алкоголю стала справжнім лихом. Неодноразові повідомлення у пресі та спогади сучасників свідчать, що письменник не міг протистояти згубній звичці. Деякі свідчення навіть натякають на його співпрацю з ДПУ, що в ті часи могло бути як способом виживання, так і важким моральним тягарем.
Його спроби самогубства були неодноразовими, що свідчить про глибоку внутрішню кризу. Проте в найважчі моменти знаходилися ті, хто витягував його з прірви, як це було, коли його врятував письменник Бузько.
Після кількох років творчого застою, в часи Другої світової війни, Голота знову з’являється на горизонті. Працює на радіостанції "Дніпро", а після звільнення Харкова — у газеті "Соціалістична Харківщина". Згодом оселяється у Снятині, працює в газеті "Ленінська правда", керує піонерським клубом, ілюструє твори українських письменників.
У 1947 році написав драматичний твір "Отаманська схрона". У 1948 році вийшов на пенсію, провівши останні роки життя у тиші провінційного містечка. Помер Петро Голота 8 листопада 1949 року, залишивши по собі складну, суперечливу, але безумовно цікаву літературну спадщину.