Василь Голобородько: поет, що проніс Україну крізь тишу заборон
Василь Іванович Голобородько народився 7 квітня 1945 року в селі Адріанопіль на Луганщині, в родині селян. Змалку був занурений у світ української мови, традицій та пісень — джерело, з якого його душа вбирала образність, ритм і силу слова. Шкільні роки пройшли між українською початковою освітою та російськомовною середньою школою — символ того розламу, який стане темою багатьох його віршів.
У 1964 році вступив на філологічний факультет Київського університету. Однак уже за рік залишає навчання, не встигнувши пройти обов’язкову трудову практику в колгоспі. Незабаром на запрошення Володимира Денисенка бере участь у роботі театральної студії, однак і цей шлях не прижився — юнак шукав глибину, а не ремісництво. Зрештою він поновлюється в Донецькому університеті, однак надовго там не затримується: відкрито виступає проти русифікації, поширює серед студентів працю Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?", і, як наслідок, потрапляє в немилість адміністрації.
Його перша збірка віршів, подана до київського видавництва, була знищена ще до друку. А в 1970 році той самий рукопис несподівано побачив світ... у Парижі. Із цього моменту ім’я Голобородька опинилося під негласною забороною: його перестали друкувати, про нього не згадували в офіційних виданнях, а сам він був фактично відлучений від літературного процесу. Почалася його "внутрішня еміграція", яка тривала понад двадцять років.
Протягом цього періоду Василь Голобородько працює на шахті, у радгоспі, живе в рідному селі, але не припиняє писати. Його поезія стає ще глибшою, ще тоншою, вона проростає крізь мовчання — як квітка крізь камінь. Його вірші передають народне світовідчуття, сповнені ритмів фольклору, інтуїції, стародавніх символів.
У 1988 році, коли з’являється його перша офіційна книжка "Зелен день", вона стає справжнім проривом. Її тираж був символічним — лише тисяча примірників, але цього виявилося достатньо, щоб повернути ім’я поета в літературний простір. Його поезії, що десятиліттями існували лише в самвидаві або в пам’яті тих, хто чув їх наживо, тепер стали доступними широкому загалу.
У 1990-х вийшли збірки "Ікар на метеликових крилах", "Калина об Різдві", "Слова у вишиваних сорочках". Остання з них — не просто поезія, а унікальний етнолінгвістичний проєкт, у якому поет досліджує народні назви птахів, звичаї, приказки, повір’я — і вплітає їх у вірші-верлібри, створюючи поетичну карту народної пам’яті.
Для Голобородька поезія — це не просто естетичний акт. Це спосіб зберегти мову, показати глибину українського мислення, олюднити світ, наділити сенсом навіть найменші його елементи. Його верлібри — це вишивка з слова і дихання, де кожна строфа — як пташиний крик, як шелест польового зілля, як молитва.
Попри переслідування, замовчування і брак матеріального визнання, поет залишався вірним собі й Україні. Його твори видавалися за кордоном, включались до світових антологій, а сам він зберігав внутрішню тишу і гідність. Він ніколи не кричав, не викрикував гасел, але його поезія била глибоко, проникала в серце, бо була справжньою.
З початком війни на Донбасі Василь був змушений залишити рідний Луганськ. Його шлях знову перетнувся з історією. Але він продовжував писати — тихо, глибоко, по-українськи.
Його творчість — це заповіт. Це поезія, що не тільки зберігає українське слово, а й формує майбутнє. Голобородько — це голос тихої сили, що живе не в гучних маніфестах, а в обертах рідної мови, у відчутті правди, у пам’яті народу.
Його слово — це свідчення. Це Україна.