Микола Гоголь — не лише геніальний письменник, а й глибокий мислитель та духовний провидця свого часу
Микола Васильович Гоголь з’явився на світ 20 березня 1809 року в селі Великі Сорочинці на Полтавщині, в родині, що мала глибоке коріння в історії українського козацтва. Його предок Остап Гоголь, полковник часів Хмельниччини, залишив у спадок не лише славне ім’я, а й потужну енергетику духу, яка проросте в творчості нащадка в образі Тараса Бульби — символа незламної сили та національної гідності.
Дитячі роки Миколи минули в селі Василівка (нині Гоголеве), в маєтку батьків. Тут він уперше відчув красу природи, тишу українського села, співучість мови, що згодом стане однією з найсильніших основ його письменницького стилю. Початкову освіту здобував у Полтаві, далі — в Ніжинській гімназії вищих наук, де й формувався його літературний хист, любов до історії, театру, мов. Саме в Ніжині він вперше замислився про те, що слово здатне змінювати світ.
Величезний вплив на його світогляд мала мати — побожна, лагідна, глибоко віруюча жінка. У сім’ї панувала атмосфера внутрішнього зосередження, уваги до духовного, що було властиве багатьом українським родинам того часу. Гоголь не просто захоплювався народною піснею, приказками чи переказами — він збирав їх, вивчав як частинку живої історії, як пульс національної душі. “Це — літопис народу, щирий, барвистий, правдивий, — писав він. — Історію України я пізнав завдяки пісням”.
Микола Гоголь завжди прагнув бути корисним, приносити людям не лише художнє слово, а й моральне очищення. Його молодечі пориви — стати викладачем, істориком, дослідником українського минулого — були наслідком глибокої віри у силу освіти й духовного зростання. “Я поклявся: жодної хвилини не змарнувати без користі”, — написав він у щоденнику. Ця внутрішня обітниця не полишала його до кінця життя.
Перший літературний успіх прийшов у Петербурзі. У 1829 році вийшла його поема “Ганц Кюхельгартен”, яку він, утім, сам знищив після критики. Але вже 1830 року в «Отечественных записках» з’являється його перше оповідання з циклу “Вечори на хуторі біля Диканьки” — твори, в яких поєдналися романтизм, українська міфологія, народна мудрість і легка іронія. Читач миттєво впізнав у цих оповіданнях щось рідне, тепле, живе.
Зі збірками “Миргород” і “Арабески” Гоголь утверджується як великий майстер реалістичної прози. Його ліризм поступово змінюється на сатиру — гірку, дошкульну, але водночас проникливу й співчутливу. Комедія “Ревізор” (1836) стала переломним моментом у драматургії всього XIX століття. Ніхто до нього не показував так відверто й відчайдушно всю гнилизну бюрократичного устрою.
Після “Ревізора” Гоголь залишає Російську імперію. Подорожує Європою — живе в Німеччині, Франції, Італії. В його душі наростає конфлікт — між зовнішнім успіхом і внутрішнім прагненням до абсолютної істини. У 1842 році виходить “Мертві душі” — поема-роман, в якій він спробував об’єднати художній геній із філософським пошуком національної ідентичності та сутності людського буття.
Та чим далі, тим глибше Гоголь віддаляється від суспільства як письменник і наближається до Бога як мислитель і духовний шукач. “Вибрані місця з листування з друзями” (1847) стають сповіддю людини, яка шукає шлях не лише до читача, а й до вищої Істини. У ті роки він читає твори святих отців, молиться, пише духовні трактати, серед яких особливе місце посідають “Роздуми про Божественну Літургію”.
Гоголь усе більше розуміє: змінити світ можна тільки через зміну людини. І не закони чи реформи, а саме моральна революція — очищення серця, вдосконалення душі — здатні врятувати людину. Він іде від зовнішньої сатири до глибокого самоаналізу, шукає в собі джерело недуги й способу зцілення.
Перед смертю, у стані глибокої духовної напруги, Гоголь спалює другий том “Мертвих душ”. Це рішення не випадкове — він відчуває, що справжнє виправлення починається не з тексту, а з душі. 21 лютого 1852 року він помирає, залишивши по собі не лише літературну спадщину, а й моральну завітальну ноту всім наступним поколінням.
“Гоголь — пророк духовного оновлення. Його місія — повернення людини до себе, до Бога, до істинної краси й правди”, — писав філософ Василь Зеньковський. У його словах — суть: Микола Васильович Гоголь — не просто письменник, а вічний подвижник духу, свідок нашої незавершеної дороги до світла.