Микита Годованець — байкар, учитель, в'язень системи й подвижник українського слова
Народився Микита Павлович Годованець 26 вересня 1893 року в селі Вікнина, що тоді входило до Тернівської волості Кам'янець-Подільської губернії (нині Гайворонський район Кіровоградської області). Походив із простої селянської родини, в якій змалку привчали до праці, поваги до знань і мови. Саме сільське дитинство, із його образами, діалектом, спостереженням за людською природою і стало тією основою, на якій згодом постане його багатогранна творчість.
Після навчання в Степашанській вчительській школі продовжив здобувати освіту на дворічних підготовчих курсах для вступу до університету. У ті роки працював сільським учителем — викладав у церковно-парафіяльних школах сіл Орлівка та Бубнівка на Поділлі. Водночас формувався і як письменник: вже 1913 року на сторінках київського тижневика "Маяк" з’являються його перші вірші. Це був обережний, але впевнений початок.
Події Першої світової війни не оминули й Микиту — з 1914 по 1918 рік він служив у війську. Після повернення додому знову вчителював, але життя поступово вело його в бік журналістики та літературної праці. Він працює в редакціях газет «Червоний край» (Вінниця) та «Радянська Волинь» (Житомир), де не лише редагує, а й активно публікує власні тексти, серед яких — вірші, фейлетони, байки.
Уже в 1920 році з’являється його перекладна збірка "Байки і пісні" Дем’яна Бєдного, видана політвідділом 41-ї стрілецької дивізії. А через кілька років, у 1927-му, світ побачив першу книжку оригінальних байок Микити Годованця — «Незаможник Клим». Цей твір став справжнім проривом: на тлі змін у суспільстві, ідеологічної перебудови та сільських трансформацій, Годованець тонко поєднав народну мудрість із актуальними темами часу.
Протягом 1920–1930-х років він видає низку невеликих збірок, де відчувається подих епохи — агітаційні, програмні, але водночас образні, з гумором і глибоким знанням людської психології. Байка для Годованця була не просто жанром, а способом говорити про важливе, обминувши заборони і цензурні пастки.
Але 1937 рік став фатальним. 31 січня його заарештували. За постановою особливої наради при НКВС, від 13 червня того ж року, його заслали на Середню Колиму. Ці десять років — ізоляція, холод, виснаження, мовчання. І хоч про подробиці цього періоду він говорив небагато, відомо, що повернувся з таборів лише у 1947 році. Повністю реабілітований був лише через десять років — 11 вересня 1957-го, коли військовий трибунал Київського військового округу офіційно скасував рішення 1937 року.
Після повернення він оселився у Кам’янці-Подільському, де повністю присвятив себе літературній праці. Не зламавшись, не озлобившись, Микита Годованець продовжив писати — байки, переклади, переспіви, а також дослідження історії жанру. Він стає наставником для молодих авторів, проводить творчі семінари, передає знання й натхнення.
У 1950–60-х роках вийшли його найвідоміші збірки: «Байки» (1957), «Заяча математика» (1961), «Конвалія і Лопухи» (1966), «Талановита Тріска» (1967). Це вже не просто зразки народної байки — це філософія у формі алегорії, це уроки моралі, висловлені з добродушною іронією. Особливо плідною стала його праця над переосмисленням класичної спадщини: античні байки Езопа, твори майстрів епохи Відродження, французьких і німецьких авторів — усе це знайшло нове життя в його інтерпретаціях.
Його книги «Ріка мудрості. Байки за Езопом» (1964), «Веселий педант» (1965), а також грандіозна праця «Байки зарубіжних байкарів у переспівах та перекладах Микити Годованця» (1973) стали свідченням його виняткової праці не лише як автора, а й як дослідника, популяризатора світової культури.
Помер Микита Павлович Годованець 27 серпня 1974 року. Та його слово, його байка, його мудрість — залишилися з нами. Він — один із тих, хто проніс українське слово через бурі часу, зберіг тепло народного гумору навіть у найтемніші роки й дав українській байці нове, міцне коріння.