Лесь Герасимчук: поет, перекладач, дослідник культури
Олександр Абрамович Герасимчук, відомий у літературних колах як Лесь Герасимчук, народився 8 жовтня 1944 року в Києві. Його дитинство пройшло в історичному центрі міста — на Пушкінській вулиці, в будинку №20, серед артистичної та інтелектуальної еліти. Мама Леся, Лілія Павлівна Герасимчук, була видатною українською балериною. Її рання смерть у 1958 році стала великою втратою для родини. Похована вона на центральній алеї Байкового кладовища, а пам'ятник на її могилі створив знаний київський скульптор П. П. Остапенко.
У домі, де зростав Лесь, часто бували митці, диригенти, письменники. Саме тут він познайомився з академіком Олександром Білецьким, який допомагав його матері готуватися до ролі Килини в балеті Миколи Скорульського "Лісова пісня". Це оточення з ранніх літ прищепило хлопцю любов до літератури, мистецтва й гуманітарних наук.
Освіту здобував у київській школі №92, відомій своїм сильним педагогічним колективом. Ще школярем став постійним читачем Центральної наукової бібліотеки. У 1961 році вступив до Київського державного університету, спочатку на факультет філології, а згодом — на факультет іноземної філології, де вивчав англійську, латину, грецьку мови під керівництвом видатних фахівців, серед яких була й Чернишова, дружина академіка Андрія Білецького. Самостійно оволодів французькою, польською, словацькою та іншими слов'янськими мовами.
Літературна й перекладацька діяльність Леся почалася ще в студентські роки. Протягом життя він поєднував творчу працю з основною роботою: працював у газетах "Молодь України", "Соціалістична культура", "Молода гвардія", журналі "Наука і суспільство", а також у театрі опери та балету, наукових інститутах і у Всесоюзному бюро перекладів.
У часи перебудови став співзасновником нових видань — журналів "Нова генерація", "Скарб", "Президент". Останні роки життя працював заступником редактора і головним перекладачем журналу "Політика і час" Міністерства закордонних справ України.
Лесь багато перекладав — не лише для заробітку, а й для душі. Ще у 70-х разом із Іриною Стешенко підготував переклад роману Джона Стейнбека "Зима тривоги нашої", який так і не вийшов друком через політичні обмеження. Перекладав Джек Лондона, Тагора, Байрона, Галчинського, Ахматову та, особливо, Волта Вітмена, творчістю якого захоплювався усе життя, створивши про нього численні літературні розвідки.
Крім художньої літератури, Герасимчук перекладав праці з культурології, зокрема "Коротку історію культури" Джорджа Ліндсея. Його культурологічні статті й дослідження з історії мистецтва, літературознавства, релігії користувалися визнанням.
Особливе місце в його творчості посідали переклади релігійних текстів: "Четвероєвангеліє", "Апокаліпсис", "Звершення Святих Апостолів", "Псальма 21", а також праці Ернеста Ренана та Едмона Шуре.
Лесь уклав низку спеціалізованих словників — від щоденних до тематичних, таких як словник термінів мистецтва "ArtLex" та словник "Human Rights" з прав людини.
Не менш важливою частиною його діяльності була педагогіка: він викладав англійську мову, читав лекції з культурології, мистецтвознавства, філософії для молоді в рамках Української незалежної духовної академії творчої молоді.
Поезія залишалася для Леся Герасимчука головною пристрастю протягом усього життя. Він черпав натхнення у Хлєбнікова, Карла Сендберга, французьких та американських поетів, зокрема Волта Вітмена. Дружив із відомими українськими поетами, серед яких Леонід Кисельов та Павло Тичина.
Власні збірки поезії видавав уже після здобуття Україною незалежності: "Це ти сказав" (1994), "Зодія" (1998), "Злам" (2000), "Луна шофара" (2000), а посмертно — "А я — моя Тобі молитва" (2022).
У 2012 році Лесь Герасимчук став членом Національної спілки письменників України.
Помер 12 червня 2021 року, залишивши після себе глибоку, щиру літературну спадщину. Похований на Байковому кладовищі в Києві на центральній алеї — поряд із іншими видатними діячами української культури.