Павло Петрович Филипович (1891-1937) — український письменник, літературознавець та перекладач, що зробив вагомий внесок у розвиток української літератури. Народився він 2 вересня (20 серпня за старим стилем) 1891 року в селі Кайтанівці на Київщині (тепер Черкаська область), в родині священика. З раннього віку виявляв неабиякий інтерес до літератури, здобувши освіту в школах Златополя та Чернівців, а потім вступив до Київського університету.
Вищу освіту він здобував на історико-філологічному факультеті, спершу вивчаючи правознавство, а потім змінивши напрямок на філологію. Після закінчення університету у 1915 році він залишився там працювати професорським стипендіатом. У цей час він почав активно захоплюватися літературою, і вже на початку 1910-х років почав писати й публікувати свої вірші російською мовою під псевдонімом Павло Зорєв. Цей період можна вважати початком його літературної кар'єри, хоча пізніше він відмовився від російської мови на користь рідної — української.
1917 рік став для Филиповича визначальним: він сприйняв революцію як шанс для національного відродження українського народу і активно долучився до культурно-політичного процесу. Це період, коли він почав писати українською мовою і став одним із лідерів українського літературного та політичного руху. Одночасно з поезією Филипович займався науковою діяльністю: у 1920 році він складає магістерські іспити та починає викладати курс новітньої української літератури.
У 1920-ті роки Филипович активно виступав із літературознавчими статтями та перекладами. Він редагував збірники, писав статті до видань творів відомих українських авторів, зокрема Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської та Олександра Олеся. Одночасно вийшли дві його поетичні збірки: "Земля і вітер" (1922) та "Простір" (1925), у яких чітко простежуються риси символізму, однак сам Филипович не обмежував свою творчість якимось конкретним напрямком. Він намагався створити власну унікальну поетичну манеру, що поєднувала в собі глибоку філософську рефлексію, зокрема стосовно людської сутності, і величезну любов до природи, її непередбачуваності та краси.
У той час, коли багато письменників займалися літературною політикою або писали в стилі соціалістичного реалізму, Филипович залишався вірним своєму баченню культури і літератури. Він не поділяв акцентів на трудову тематику, оспівування героїчного праці чи народних мас, а навпаки, звертав увагу на глибокі духовні пошуки людини. Свої переклади класиків французької, німецької літератури, а також слобожанських поетів він подавав через призму власного світогляду.
Однак цей період був недовгим. У 1935 році Филипович був арештований за звинуваченням у контрреволюційній діяльності, а також у зв'язках з націоналістичними угрупованнями. Він був засуджений до 10 років ув'язнення та депортований на Соловки, де, ймовірно, перебував до смерті. У 1937 році він став жертвою сталінських репресій: після перегляду його справи у "особливій трійці" його було розстріляно 3 листопада 1937 року.
Трагічна смерть Филиповича залишила велику рану в українській культурі, адже він був одним із найталановитіших представників української поезії того часу, чиї роботи не лише відображали час, але й випереджали його, порушуючи важливі моральні та соціальні питання.
Твори Филиповича, які вдалося зберегти, мали величезне значення для подальшого розвитку літератури. Його книги, як "Література" (Нью-Йорк-Мельбурн, 1971), "Поезії" (К., 1989) та "Літературно-критичні статті" (К., 1991), свідчать про те, як письменник прагнув поєднати художню висоту з глибокими літературознавчими роздумами. Його творчість і досі залишається значним явищем в українській літературі.