Євген Павлович Фомін — одна з яскравих постатей української поезії перших десятиліть ХХ століття. Його творчість, яка сяяла в 20-40-ті роки, залишила глибокий слід у літературі України. Народився 27 грудня 1910 року в місті Каховка, він став частиною покоління, яке відчуло всі труднощі і трагедії, що переживала Україна в той час. Його батько, Павло Фомін, був робітником, який проявляв активну громадянську позицію і мав поетичні здібності. Ця традиція літературної творчості передалася сину, хоча життя його було сповнене важких випробувань.
Через складні обставини, пов'язані з раннім сирітством, Євген змушений був пройти важкий шлях. Після того, як його батька розстріляли кайзерівці, а мати померла в період голодомору, він залишився наодинці з життєвими труднощами. Попри всі труднощі, він зберіг в собі велику любов до людяності та добра, що стало важливим аспектом як у його житті, так і в його творчості. Ці емоційні переживання і глибокі роздуми відображені в його поезії, ставши основою його літературного методу.
Творчий шлях Фоміна почався дуже рано. Його дебютним твором стало вірш "Гроза", опубліковане в 1927 році у журналі "Молодняк". Вже того ж року в Херсоні була випущена перша збірка поезій "Поезії", яка відразу привернула увагу. З того часу його творчість лише набирала обертів. Він продовжував писати і публікувати нові книги, серед яких такі, як "Трипільська трагедія" (1929), "Ескізи" (1930), "Пригоди Диркіна" (1931) та "Засідання героїв" (1932). Протягом 1930-х років у його доробку з'являються нові поетичні твори, такі як "Мічурін" (1935), "Павлик Морозов" (1936), "Лірика" (1938), "Поеми" (1939), що стали значними віхами на шляху його літературної діяльності.
Під час Другої світової війни Фомін працював військовим журналістом у прифронтовій зоні. Він активно підтримував боротьбу з німецькими загарбниками, і, потрапивши в оточення, продовжував свою місію в Києві. Проте саме в Києві його заарештувало гестапо, і 5 листопада 1942 року його розстріляли у Бабиному Яру. Тривалий час після його загибелі поширювались чутки про його зраду, що сприяло його репутації як "зрадника". Однак після реабілітації ці брехливі твердження були спростовані.
У повоєнні роки Фоміну була відновлена його репутація, і почали видавати його твори, зокрема збірки "Вибране" (1956, 1958, 1963, 1976, 1980), "Сповідь" (1968), "Дітям" (1970), "Перегортаю сторінки" (1972). Ці книги увічнили його як одного з важливих представників української поезії, чия творчість переповнена глибокими емоціями, життєвими викликами і вічними темами любові, вірності та боротьби.
Твори Євгена Фоміна й до сьогодні мають велике значення для української культури, і його поезія продовжує надихати нові покоління читачів на глибокі роздуми про сенс життя та людську гідність.