Дмитро Никанорович Фальківський (1898–1934) — український поет, літературний діяч, який залишив помітний слід у літературі першої половини XX століття. Він народився 3 листопада 1898 року в селі Великі Липеси (нині Кобринський район Брестської області) в бідній селянській родині. Батько Дмитра працював робітником у цегельні, і його родина не могла похвалитися матеріальним достатком. Дмитро з дитинства мав гострий розум і прагнув до навчання, тому після закінчення місцевої початкової школи вступив до гімназії в Брест-Литовську. Однак навчання не було завершене, оскільки фронт Першої світової війни проліг саме через це місто в 1915 році, і юнак не зміг продовжити освіту.
У 1920 році Фальківський добровільно вступив до Червоної Армії. Три роки він служив у органах Надзвичайної комісії Білорусії, але не любив згадувати про цей період. Він був дуже стриманим у своїх спогадах про службу, і лише деякі моменти його поезії дозволяють зробити висновки про цей етап його життя. Демобілізувавшись у 1923 році через погіршення стану здоров’я, він переїхав до Києва, де почав активно працювати як журналіст і письменник.
З 1924 року його твори почали з'являтися на сторінках журналів "Червоний шлях", "Життя й революція", "Всесвіт", "Глобус". В 1925 році вийшла перша книжка поезій Фальківського, яка отримала назву "Чабан". У наступні роки він опублікував низку книг, серед яких "Обрії" (1927), "На пожарищі" (1928) та "Полісся" (1931), що стали важливими етапами у розвитку його творчості.
В перші роки своєї літературної діяльності Дмитро Фальківський пробував себе у різних жанрах. Його перша поема "Чекіст" була романтичною спробою оспівати "червоний терор", в якому класова ненависть ставала основою революційного процесу. Ця поема мала значний резонанс у середовищі того часу, хоча пізніше її подібний зміст став об'єктом критики. Сам автор пізніше відмовився від "вульгарно тлумаченої" пролетарської літератури, і швидко порвав з такими літературними угрупованнями, як "Плуг" і "Гарт".
Фальківський більше віддавався ліричним жанрам, адже саме в ліриці він знайшов свою справжню поетичну стихію. Літературний розвиток Фальківського можна охарактеризувати як сповідь людини, яка віддала свою першу юнацьку віру і запал більшовизму, але згодом побачила безглуздість насильства і жертв революції. Його поезія передавала ці переживання через символіку класової боротьби, яку він сприймав як безглузду. У віршах Фальківського революція виступала як фатальне і неминуче явище, у якому не було місця для людської гідності. Це була боротьба, що приносила лише руйнування і смерть.
Вже з середини 1920-х років Фальківський став членом літературного угрупування "Ланка", яке обстоювало погляди, схожі на погляди неокласиків та ваплітян. В середовищі "ланківців" — таких письменників, як Б. Антоненко-Давидович, Г. Косинка, В. Підмогильний, М. Івченко, Т. Осьмачка — Фальківський створив свої найкращі поезії. Він особливо зблизився з Євгеном Плужником, разом з яким ділився думками щодо сучасного мистецтва та літератури.
На новому етапі творчості Фальківський акцентує увагу на національній трагедії, яку переживали родини, розділені революційними подіями, що розривали їх на непримиренні табори. Його вірші стали все більше пронизані осінньою меланхолією, самотністю та тугою, яка, здається, переповнювала його душу. Пейзажі, зів'яле листя, падіння з дерев стали символами загальної втрати і суму.
Радянська критика в той час не сприймала такий голос. Психологічні та ландшафтні мотиви в поезії Фальківського, його ліричні настрої були інтерпретовані як прояви зневіри в соціалістичному будівництві, що, безумовно, спричинило негайне усунення його з літератури. 14 грудня 1934 року Дмитро Фальківський був засуджений до розстрілу разом з іншими представниками української інтелігенції, зокрема з Косинкою, Буревієм та Влизьком, за участь у терористичній діяльності. Вирок був виконаний того ж дня.
Твори Дмитра Фальківського, такі як "Обрії" (1927), "На пожарищі" (1928) і "Полісся" (1931), стали важливими етапами української поезії того часу. Його творчість залишила глибокий слід у культурі, ставши свідченням того часу, який змінив не лише країну, але й саму природу людської душі.