Сергій Олександрович Єфремов: життя, наука, боротьба
Сергій Олександрович Єфремов, знаний публіцист, історик літератури, філософ, громадський і політичний діяч, походив із роду, тісно пов’язаного з духовенством. Його мати була з роду Крамаренків, а по батьківській лінії — з Охріменків, чиє прізвище пізніше трансформувалося в «Єфремов». Це було не рідкісним явищем у XIX столітті, адже духовні школи часто змінювали українські прізвища на більш «латинізований» чи російсько-канцелярський лад. Саме про таку традицію згадував і Мордовець у своєму творі «Дзвонар».
Народився Сергій Єфремов 23 вересня (6 жовтня за новим стилем) 1876 року в селі Пальчик Звенигородського повіту на Київщині, у родині сільського священика. Початкову освіту здобув у Київській духовній семінарії, що було природним кроком для нащадка духовного стану, однак прагнення до вільнодумства й ширших горизонтів спонукало його до вступу на юридичний факультет Київського університету, який він закінчив 1901 року.
З ранніх років Єфремов виявив себе не тільки як талановитий літературознавець, а й як активний публіцист і громадський діяч. Його діяльність охоплювала різноманітні сфери: він стояв біля витоків створення Української демократично-радикальної партії, «Товариства українських поступовців», а пізніше — «Української партії соціал-федералістів». У період Центральної Ради певний час виконував обов’язки секретаря міжнаціональних справ, що свідчило про високий рівень довіри до його авторитету в суспільстві.
Після поразки визвольних змагань і встановлення радянської влади Єфремов 1920 року виїхав за кордон, але вже через рік повернувся на Батьківщину, скориставшись проголошеною амністією. Попри складні обставини, він повністю присвятив себе науковій роботі. У 1919 році його було обрано академіком Всеукраїнської академії наук, а з 1923-го — віце-президентом ВУАН. Він керував історико-філологічним відділом, очолював Комісію для складання біографічного словника діячів України, активно працював у Раді Історико-літературного товариства.
Щоденники вченого, пізніше використані слідством як «докази», виявили його глибоке критичне ставлення до соціально-політичної ситуації не лише царської доби, а й радянської. Він гостро аналізував недоліки нової влади, серед яких — знеособлення індивіда, винищення селянства, всевладдя брехні, доносів і морального приниження. На його думку, така система не здатна довго існувати: вона або задушить сама себе, або буде повалена суспільством. Саме ці чесні й відкриті міркування стали підставою для звинувачення його у вигаданій справі «Спілки визволення України» (СВУ), де Єфремова оголосили очільником «антирадянської організації».
Єфремов залишив по собі величезну наукову спадщину — понад три тисячі публікацій. Серед них особливе місце займають його ґрунтовні дослідження творчості таких українських класиків, як Іван Котляревський, Тарас Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний, Іван Франко, Іван Нечуй-Левицький, Іван Карпенко-Карий, Михайло Коцюбинський. Та найвпливовішою стала праця «Історія українського письменства» у двох томах (1924), яка викликала значний резонанс і серед прихильників, і серед критиків.
Основним підходом у своїй історико-літературній концепції Єфремов вважав не естетичну цінність твору, а ідейну. Він розглядав українську літературу як боротьбу за три ключові ідеї: свободу особистості, національне визволення і народність. Такий підхід не всі сприймали беззастережно. Микола Зеров, хоч і не погоджувався з методологією, визнавав величезне значення цієї праці, яка фактично заклала канон українського письменства. Згодом він зазначив, що ця система поступово трансформується під впливом нових відкриттів і переосмислень, однак її фундаментальна важливість лишається незаперечною.
У 1929 році Єфремова заарештували. Упродовж кількох місяців він тримався, заперечуючи свою причетність до СВУ, як і більшість із 45 заарештованих. Однак під тиском сфабрикованого слідства змушений був підписати «зізнання», у якому з іронією «визнав», що створив неіснуючу організацію «Братство української державності» (БУД) і був лідером СВУ. Він відкрито висміяв фантазії про збройне повстання, назвавши їх відірваними від реальності й позбавленими будь-якої логіки.
На лаві підсудних опинилися десятки інтелігентів — вчені, письменники, вчителі, студенти, священик. Процес проходив у Харківському оперному театрі і тривав 40 днів. У народі його прозвали зловісною виставою — «Опера СВУ: музика ДПУ». Сергія Єфремова засудили до 10 років ув’язнення — максимального на той час терміну. До закінчення цього терміну він не дожив лише три місяці — помер у таборі ГУЛАГу 10 березня 1939 року.
Лише через півстоліття, у серпні 1989 року, Пленум Верховного Суду УРСР офіційно реабілітував Єфремова разом з іншими засудженими у справі СВУ. У постанові йшлося: у їхніх діях не виявлено жодного складу злочину. Цей акт став не просто юридичним виправленням, а моральною сатисфакцією, хоч і надто пізньою — для тих, хто віддав своє життя на вівтар української науки й свободи думки.