Марійка Дика — трагічна постать українського літературного життя першої половини XX століття, поетка, чия біографія стала символом понівеченої долі багатьох представників емігрантської інтелігенції. Народилася вона приблизно на початку 1900-х років у Галичині — регіоні, що дав українській культурі чимало імен, але водночас був свідком глибоких драм ХХ століття.
У молоді роки Марійка виявляла інтерес до мистецтва та літератури, тому вирушила до Львова, де вступила до драматичної школи, якою на той час керував знаний український митець і громадський діяч Микола Вороний. Освіта, яку вона здобула, сформувала не лише її артистичне чуття, а й розвинула її як інтелектуальну особистість. Її поезія не була гучною чи масовою, але вражала щирістю й безпосередністю. Богдан Кравців, згадуючи її, писав із глибокою людяністю: «Не надто вродлива, але безпосередня й відверта поетка Марійка Дика...». Його слова відтворюють образ людини, що не прагнула зовнішнього блиску, але мала в собі глибину й світло душі.
У 1927–1928 роках, як і чимало інших галицьких інтелігентів, Дика вирішила переїхати до Радянської України — з надією на участь у відродженні національної культури в нових умовах. Але замість творчої праці та духовної реалізації вона потрапила в жорна тоталітарного режиму. На чужині, серед репресій, злиднів і морального приниження, її життя скотилося до межі виживання. За однією з найпоширеніших версій, поетка загинула у 1933 році у Харкові, у в’язниці, де, за переказами, її розтерзали голодні собаки. Про цю страшну смерть згадує й «Українська Загальна Енциклопедія» (1930–1935), підкреслюючи жорстокість долі, яка спіткала українських діячів у період сталінського терору.
Творча спадщина Марійки Дикої — вкрай обмежена. Лише дві її поезії були опубліковані в «Літературно-Науковому Віснику» у 1925 році (ч. 6). Попри це, її вірші залишають враження глибокої особистої емоції, а також болючої, інтимної щирості, що контрастувала з формальним, плакатним стилем доби. Окрім авторської поезії, вона також займалася перекладами — зокрема з польської мови, сприяючи діалогу між культурами, навіть попри трагічне переривання власного творчого життя.
Ім’я Марійки Дикої сьогодні майже забуте, як і сотні імен тих, хто був розчавлений системою. Але кожна згадка про неї — це вшанування не лише її особистої мужності й літературного голосу, а й усього покоління українських письменників, чиї долі обірвалися передчасно, але які вірили в силу слова й вартість національної культури.