Михайло Тадейович Дубовик — український поет, публіцист, людина трагічної долі, що загинула в жорна сталінського терору, залишивши по собі твори, сповнені щирості, болю й людяності.
Народився він 31 грудня 1900 року в селі Межиріч, що на Лебединщині Сумської області, в родині гончаря. Просте селянське походження не стало перепоною для потягу хлопця до знань і творчості. Його шлях до літератури був нелегким, але послідовним. Після закінчення навчання в Дніпропетровському інституті народної освіти у 1927 році Михайло Дубовик працював учителем, а згодом перейшов у журналістику — редагував і писав у низці видань: "Зірка", "Майбутня зміна", "Кіно", "Селянська газета", "Літературна газета".
Окрім того, він виконував функції літературного консультанта в Кабінеті молодого автора при газеті "Пролетарська правда", допомагаючи новачкам у світі слова знайти свою творчу стежку. Його перші поезії з’явилися в місцевих дніпропетровських газетах та журналі "Зоря". Поступово він утвердився як поет, видавши кілька поетичних збірок: "Вежі", "Змагання" (1930), "Тепловій" (1940), "Багряний листопад" (1941). Його творчість виростала в лоні літературної організації "Плуг", яка згуртовувала молодих письменників із народного середовища.
Життя поета мало й темні сторінки, що глибоко вплинули на його психологічний стан. У власноруч написаній біографії Дубовик зізнавався, що протягом усього життя його переслідувало почуття провини через те, що 1919 року, ще юнаком, навчаючись у Маріупольській учительській гімназії, він був силоміць мобілізований до армії Денікіна. Він дуже швидко дезертирував і перейшов на бік Червоної Армії, але навіть це короткочасне, вимушене перебування на боці білих стало пізніше формальним приводом для його тимчасового відрахування з інституту у 1924 році. Хоча його згодом поновили, це епізодичне "падіння" болісно закарбувалося в його свідомості, породжуючи часом хвилі глибокого песимізму, що згодом виявлялися і в поезії.
Усе обірвалося раптово. 25 червня 1941 року — всього за кілька днів до початку війни — Михайла Дубовика було заарештовано в Києві. В обвинувальному акті, підписаному особисто наркомом внутрішніх справ УРСР Мєшиком, зазначалося, що нібито протягом 1939–1941 років поет був членом підпільної "фашистсько-терористичної" організації "САД-СУЛА", складав і розповсюджував анонімні антирадянські матеріали, писав наклепи на радянську літературу. Додатково йому інкримінували участь у 1917 році в "Просвіті" й поширення націоналістичної літератури — звинувачення, що ґрунтувалися на туманних та непідтверджених даних.
Михайло Дубовик заперечив усі обвинувачення рішуче й послідовно: "Ніколи я не писав ніяких антирадянських листів і нікому не посилав. Ніколи ні до яких контрреволюційних партій і організацій не належав." Проте його слова нічого не важили перед заздалегідь підготовленим сценарієм репресій. Єдиним "доказом" нібито вини був сумнівний висновок Київського інституту науково-судової експертизи від 23 червня 1941 року.
Цього було достатньо, щоб за кілька днів — уже 7 липня — поета розстріляли. Без суду в повному сенсі цього слова, без можливості захисту. Лише довідка в слідчій справі підтвердила, що розстріл здійснено за спільною постановою наркома НКВС і прокурора УРСР.
Лише після смерті Сталіна, коли поступово почалася реабілітація невинно знищених, справа Михайла Дубовика була переглянута. За клопотанням Спілки письменників України 28 вересня 1955 року постановою судової колегії у кримінальних справах Верховного суду СРСР його було повністю реабілітовано. Повторна графічна експертиза, проведена в 1954 році в лабораторії Всесоюзного інституту юридичних наук, не підтвердила авторства Дубовика у документах, які стали причиною його загибелі.
Сьогодні ім’я Михайла Дубовика — це нагадування про тиху, скромну літературну працю, яка, попри всі обставини, жила щирістю слова й серця. Його життєвий шлях — трагічне, але гідне свідчення того, як багато може коштувати правда в часи брехні. Його поезія і його доля — це частина великої і болісної історії української культури ХХ століття.