Володимир Григорович Дрозд — український прозаїк, публіцист, майстер психологічного письма, який залишив виразний слід у літературі другої половини XX століття. Його творчість — це не просто літературний процес, це процес глибокого самопізнання, боротьби із власними тінями й намагання зрозуміти людину в її найінтимніших суперечностях.
Народився він 1939 року, виріс у поліському селі, у родині колгоспника, звідки, як сам неодноразово згадував, і черпав свої перші враження, образи й мовну інтонацію. Після школи працював журналістом у районній газеті, закінчив університет і врешті став одним із найвідоміших українських письменників свого покоління.
Його перша книга новел і оповідань — "Люблю сині зорі" — вийшла, коли автору було лише двадцять три. Уже тоді його помітили — молодий письменник одразу був прийнятий до Спілки письменників. Але справжній масштаб його таланту розкрився дещо пізніше — у повістях і романах, які формували внутрішній літературний всесвіт, де село й місто, правда і фальш, людська сила і слабкість жили поруч, переплітаючись у складний психологічний клубок.
Однією з характерних особливостей письма Дрозда є поділ його творів на умовно "офіційні" — ті, що писалися з урахуванням ідеологічного клімату, — та "справжні", внутрішньо чесні, часто затримані цензурою або ж і взагалі не надруковані за життя. До першої категорії належать, скажімо, "Так було, так буде", "Новосілля", "Інна Сіверська, суддя". А от "Самотній вовк" (раніше — "Вовкулака"), "Ирій", "Катастрофа", "Спектакль", "Листя землі" — це вже інший Дрозд: глибокий, тривожний, той, що не просто описує, а препарує душу героя — і через неї самого себе.
Постійною темою його творчості стало роздвоєння — між селом і містом, між щирістю і маскою, між справжнім "я" і тим, ким тебе хоче бачити система. Роман "Спектакль" з його головним героєм Ярославом Петрунею — це не просто розповідь про митця, який не зумів реалізуватись. Це своєрідна сповідь автора, роздуми про те, скільки в людині лишається істинного, коли вона щодня змушена грати роль.
Не менш важливою в прозі Дрозда є тема рідного краю — унікального, глибоко міфологізованого Пакуля, що стає не лише географічним, а й духовним центром його прози. Пакуль у нього — це не просто село, а цілий всесвіт, до якого герої повсякчас повертаються, наче лелеки з вирію. Саме там починається й завершується їхній шлях. І байдуже, хто це — Андрій Литвин із "Маслин", Петруня зі "Спектаклю" чи Поночівна з "Землі під копитами", — усіх тягне назад, до джерел, де вони — справжні.
Дроздівські герої — це люди, які часто змушені жити подвійним життям. Вони щодня "грають" — у власному житті, на роботі, у стосунках. Світ для них — сцена, де маска важливіша за обличчя. І лише іноді в нього з’являються персонажі, які не грають — щирі, прямі, наче з фольклору. Але в текстах вони часто виглядають як тінь, як згадка про колись живу правду.
Особливо вирізняється образ Галі Поночівни — матері, що пережила війну, смерть, біль, але залишилася сильною і людяною. У повісті "Земля під копитами" вона стає символом стійкості, витривалості, образу української матері як джерела життя.
Володимир Дрозд не боявся експериментувати з формою. Його "Ирій", "Замглай", "Балада про Сластьона", "Білий кінь Шептало" — це вже представники химерної прози. Тут Дрозд стає спадкоємцем Гоголя, Коцюбинського, Лесі Українки. Його образність живиться з народної демонології, казкової традиції, язичницької символіки. Усе це перетворюється в особливу художню мову, що здатна водночас викликати усмішку й внутрішній щем.
Але, як він сам не раз говорив, його перш за все цікавила не форма, а зміст. Для нього головне — душа. Не літературна гра, не стилістичні вигадливості, а саме стан людської душі — роздвоєної, хворої, часто надломленої під вагою часу.
Його герої прагнуть вирватися з колгоспного світу у щось "вище" — у місто, до номенклатурної стабільності. Вони марять маслинами, портфелями, імпортними костюмами — знаками нового "цивілізованого" буття. І, здобувши це, втрачають головне — здатність бути собою. Ця деградація душі — провідна тема прози Дрозда.
Роман "Листя землі", відзначений Шевченківською премією, — підсумок і водночас вершина його філософської прози. А "Музей живого письменника..." (1994) — напівіронічне, напівсповідальне заглиблення в самого себе, де автор відверто демонструє, як непросто бути "живим" у літературному музеї епохи.
Слово Володимира Дрозда — чесне, точне, безкомпромісне. Його твори — це дзеркало, в якому видно не лише героя, а й час, у якому той живе, і суспільство, в якому він формується. Його проза — це психологічна карта людини, яка пройшла крізь вогонь і воду, через любов, зраду, розчарування, але все ж шукає шляху до себе справжнього. І, можливо, саме тому вона й досі звучить актуально, боляче й правдиво.