Михайло Опанасович Драй-Хмара — поет, перекладач, літературознавець і професор, один із найяскравіших представників українського культурного ренесансу 1920-х років, який трагічно завершився під катком сталінських репресій.
Народився він 10 жовтня 1889 року в селі Малі Канівці, що на Золотонощині — нині це територія Чорнобаївського району Черкаської області. Сім’я мала козацьке коріння, що в ті часи означало не лише приналежність до міцної селянської культури, а й глибоку повагу до освіти та праці. У дитинстві Михайло пережив втрату матері — подія, що, безперечно, залишила слід у його тонкій, ліричній душі. Батько ж, попри труднощі, зміг дати синові добру освіту: спершу — у Золотоніській школі, а згодом — у Черкаській гімназії.
1906 року Драй-Хмара вступив до престижної Колегії Павла Ґалаґана в Києві, де навчався поруч з майбутніми літературними товаришами — зокрема, Павлом Филиповичем. Тут він не просто здобував знання — формував себе як інтелектуала, зануреного в культуру і слово.
1910 року він став студентом історико-філологічного факультету Київського університету. Завдяки блискучим успіхам після закінчення навчання (1915) його залишають при кафедрі слов’янознавства для наукової діяльності. Ще до Першої світової війни він встигає відвідати низку європейських міст — Львів, Будапешт, Загреб, Белград, Бухарест — де працює в бібліотеках і архівах, збагачуючи своє розуміння слов’янських літератур.
Під час війни, як стипендіат, працював у Петроградському університеті, але вже 1917 року повертається в Україну. Протягом 1918–1923 років він викладає в Кам’янець-Подільському університеті, а згодом — у Києві, де обіймає посаду професора кафедри українознавства медичного інституту. Паралельно працює в Науково-дослідному інституті мовознавства при ВУАН.
Драй-Хмара був членом літературного гурту "неокласиків", поряд з Зеровим, Рильським, Филиповичем і Плужником. Але на відміну від своїх побратимів, у його поезії завжди жила особлива, трепетна емоційність. Вплив символізму не покидав його до кінця. Його мова — жива, барвиста, часто неочікувана. У віршах — неологізми, народна фразеологія, поганська метафорика. До класичної форми сонета, яку так цінували неокласики, він звертається лише наприкінці 1920-х років. За життя поета побачила світ лише одна збірка — "Проростень" (1926). Інші — "Сонячні марші" та "Залізний обрій" — залишилися в рукописах до кінця 1960-х років.
Як науковець, Драй-Хмара мав глибокі знання у слов’янських літературах. Він успішно працював у ділянці порівняльного літературознавства, проте встиг опублікувати лише одну монографію — "Леся Українка" (1926), що й досі вважається цінним внеском у дослідження її творчості.
Початок 1930-х став для нього періодом тривоги та невизначеності. 21 березня 1933 року його вперше заарештовує ДПУ за підозрою в контрреволюційній діяльності. Доказів не знайшли, і вже в травні його було звільнено, хоча формально слідство припинили лише 1934 року.
Та це була лише прелюдія до трагедії. Восени 1935 року — новий арешт. Йому закидають зв’язки з націоналістичною організацією, що, як і багато інших справ того часу, була сфабрикована. Справу Драй-Хмари об’єднують із справами інших українських інтелігентів — зокрема, П. Филиповича та М. Зерова. Але й тоді Михайло не зламався — заперечував усі обвинувачення, до кінця зберігаючи гідність.
28 березня 1936 року Особлива нарада при НКВС винесла вирок: п’ять років виправно-трудових таборів. Його відправили на Колиму. Там, у нелюдських умовах, він продовжував чинити опір системі — за що в 1938 році йому "додали" ще десять років ув’язнення за вигадані злочини.
Офіційна версія свідчить, що помер він 19 січня 1939 року від серцевої недостатності. Проте існує й інше свідчення. За спогадами П. Василевського, Драй-Хмара в квітні 1939 року добровільно став у шеренгу на місце смертника — тим самим урятувавши іншу людину. Цей вчинок — як вершина його людської шляхетності.
Лише через півстоліття — 28 листопада 1989 року — справу Драй-Хмари переглянули в Магаданській області, й поета було посмертно реабілітовано.
Сьогодні постать Михайла Драй-Хмари — це символ інтелігентської гідності, мужності і глибини думки. Його поезія, життєва позиція, наукові праці — це невід’ємна частина українського культурного спадку. Він був людиною, яка не зрадила себе, навіть коли за це треба було заплатити власним життям.