Оксана Олександрівна Драгоманова-Храпко — українська письменниця, перекладачка, правниця, активна громадська діячка, чия доля тісно переплелася з ключовими подіями української історії першої половини XX століття. Вона належала до визначної родини: була племінницею Олени Пчілки та Михайла Драгоманова, а також двоюрідною сестрою Лесі Українки — спорідненість, яка не лише формувала її інтелектуальне середовище, а й надихала її творчу і громадську діяльність.
Народилася 22 грудня 1894 року в Санкт-Петербурзі, у родині Олександра Драгоманова, лікаря-психіатра, та Олександри Кузьміної. Її дитинство було розділене між двома світами — інтелігентним науковим колом столиці Російської імперії та затишними краєвидами Полтавщини, де її родина мала дворянське коріння. У 1895 році родина переїхала до Творків, поблизу Варшави, де батько працював у психіатричній лікарні. Саме тут Оксана отримала перші враження від європейської культури і почала формуватися як особистість.
Навчалася вона блискуче: закінчила класичну гімназію у Варшаві зі срібною медаллю, що вже тоді свідчило про її виняткові здібності та наполегливість. Потім вступила до Бестужевських курсів у Петербурзі — на той час однієї з небагатьох можливостей для жінки здобути вищу юридичну освіту в Російській імперії. Завершивши навчання у 1912 році, вона стала однією з перших жінок-юристок тогочасної Росії.
У часи буремних подій 1917–1920 років Оксана Драгоманова активно долучилася до українського державотворення. Разом зі своїм чоловіком Іваном Храпком вона працювала в дипломатичній службі Української Народної Республіки, обіймаючи посади в юридичних та консульських структурах у Петрограді, Києві, Відні. Її включили до складу дипломатичної місії на Паризьку мирну конференцію, що свідчить про високий рівень довіри до неї як правниці та представниці української держави. Водночас вона продовжувала навчання — спершу у Віденському університеті, згодом на юридичному факультеті Сорбонни, де поглиблювала знання в галузі міжнародного права.
Після поразки визвольних змагань змушена була залишити Європу. Жила в Парижі та Берліні, де взяла активну участь у жіночому русі. Вона стала членкинею управи української секції Міжнародної жіночої ліги миру і свободи, брала участь у міжнародних конгресах у Гаазі, Відні, Вашингтоні, репрезентуючи українську жінку як інтелектуальну і громадську одиницю світового рівня.
У 1924 році емігрувала до США, а згодом, у 1928 році, переїхала до Південної Америки — спершу до Ріо-де-Жанейро, а потім до Буенос-Айреса. Працювала в Північноамериканському банку "Бостон", де очолювала польсько-російський відділ, — приклад професійної реалізації жінки-емігрантки у складних умовах.
Її громадська активність у діаспорі не згасала. У 1931 році вона очолила перше жіноче українське товариство в Аргентині. Була активною в релігійному житті, як членкиня братства Святої Покрови Української автокефальної православної церкви. Її літературна і культурна діяльність тривала: вона входила до правління Спілки українських науковців, літераторів і митців, керувала літературним відділом. Одним із важливих внесків у життя новоприбулих емігрантів стало складання українсько-іспанського словника "Перші кроки українця в Аргентині" — практичного посібника для адаптації в новому мовному середовищі.
Після виходу на пенсію у 1958 році її здоров’я погіршилося. У грудні 1959 року разом із чоловіком вирушила до США на лікування, однак хвороба серця прогресувала. Померла 3 квітня 1961 року в Лос-Анджелесі, похована в Каліфорнії.
Її літературна спадщина почалася зі збірки "Наша воля" (Відень, 1920), де були опубліковані її перші оповідання. Вона активно друкувалася у закордонній пресі, зокрема в аргентинському журналі "Пороги". Її повість "По той бік світу" (1951) розповідає про життя українських переселенців в Аргентині — про розлуку з рідною землею, ностальгію, пристосування до чужої культури. Також вона перекладала твори класиків світової літератури — Ґі де Мопассана, Жуля Верна, Шарля де Костера, демонструючи високий рівень мовної підготовки і літературного смаку.
Оксана Драгоманова-Храпко — це образ української інтелігентки нового типу: освіченої, принципової, самостійної жінки, яка не тільки творила літературу, а й жила в боротьбі за гідність свого народу. Її життєвий шлях — це приклад твердості, жертовності та щирої любові до України, незалежно від того, на якій півкулі світу вона перебувала.