Микола Дерлиця: душпастир, просвітник, письменник
Микола Михайлович Дерлиця народився 23 квітня 1866 року в селянській родині у селі Застав'є, що нині зветься Баворів і розташоване в Тернопільській області. Змалку він був допитливим, спостережливим і не мирився з кривдою, яку бачив навколо. Злидні, що панували в українських селах, і гніт панської сваволі лише посилили в ньому жагу до знань. Успішно закінчивши початкову школу, хлопець вступив до гімназії в Тернополі, а згодом — до Львівської духовної семінарії, яка в ті роки стала осередком української свідомості.
Після завершення навчання 1894 року молодого священника висвятили й скерували служити в села Заболотці та Ходовичі на Львівщині. Його щирість, палке слово, відвертість і чуйність до людського болю швидко зробили його авторитетом серед селян. Але не всі сприймали його просвітницький запал — знайшлись і ті, хто заздрив, доносив, наклепував. Так, через численні скарги, отця Миколу перевели подалі від Львова — в карпатські села Витвицю та Гошів.
У 1896 році бойківські громади вперше почули про нового священника — енергійного, натхненного, відданого українській справі. Він одразу занурився в життя села: організовував просвітницькі гуртки, відкривав читальні, співпрацював із товариствами "Просвіта", "Сокіл", "Відродження". У 1908 році за власні кошти відкрив у Витвиці двокласну школу й утримував її самотужки до початку війни, вважаючи освіту сільських дітей найважливішою інвестицією в майбутнє.
Отець Дерлиця не обмежувався лише навчанням — він допомагав талановитим учням вступити до семінарій та університетів, підтримував морально й матеріально. Саме завдяки йому вийшли в люди такі постаті, як С. Янишівський, П. Витвицький, С. Січко. Його вплив сягав далеко за межі парафії — селяни інших сіл наслідували приклад витвицької громади, створювали кооперативи, проводили народні зібрання, вели боротьбу за права.
Під час Першої світової війни отець Микола був комісаром у справах вдів та сиріт при Болехівському деканаті. Його участь у суспільному житті, безкомпромісна позиція на захист українців, викликали невдоволення австрійської та польської влади. Жандарми не раз робили обшуки, його арештовували, однак кожного разу — безрезультатно, бо громада стояла за свого пастиря горою. Та все ж, натиском згори, влада домоглася переведення його в інше село — Тростянець на Долинщині.
Попри те, що в Тростянці на той час український рух був слабким, отець Микола зміг об’єднати громаду і розгорнути просвітницьку діяльність. Його мудрість, хазяйновитість, медичні знання та глибока людяність викликали повагу навіть у супротивників. Він лікував худобу, допомагав хворим людям, навчав селян господарювання, збирав на бесіди, читав вірші, ділився новинами зі світу. Навіть тяжко хворіючи, залишався на службі до останнього дня.
14 березня 1934 року на 68-му році життя Микола Дерлиця відійшов у вічність, залишивши по собі глибокий слід — не лише в душах людей, а й в українській культурі.
Творчість
Перші літературні спроби Дерлиці припадають на 1890-ті роки — ще в семінарії він почав писати оповідання й нариси з життя селян. У них — чесна правда про українське село, позбавлена прикрас, але сповнена гідності. Його твори друкувались у "Літературно-науковому віснику", "Ділі" та інших виданнях. У 1904 році у Львові вийшла збірка "Композитор і інші оповідання", куди увійшли такі тексти, як "Пташенята", "На вакаціях", "Весілля", "Хмиз", "Народна школа" та інші.
Іван Франко високо цінував стиль Дерлиці, називаючи його оповідачем, що поєднує об’єктивність із неочікуваними художніми поворотами. Лесь Мартович, зі свого боку, відзначав легкість і плавність його мови та виразний стиль.
У 1920–30-х роках вийшли повісті "Марта", "В Млаках", а також збірка воєнних образків "Воєнний дідич". Його проза — щира, людяна, глибоко укорінена в національну свідомість. Новела "Пташенята" — це крик душі про знедолене дитинство, а "Марта" — трагічна історія жінки, що мріяла про щастя, але не дочекалась його.
Микола Дерлиця відомий і як етнограф — зокрема, автор етнографічного нарису "Селянські діти", де зібрано тексти колискових пісень. До частини записів додав свої варіанти Іван Франко.
На жаль, значна частина архіву отця Миколи була втрачена під час Другої світової війни. Та його творчість і справи — живі. Він залишився в пам’яті як людина, що не просто говорила про любов до України, а щоденно нею жила.