Дмитро Григорович Дереч — український письменник, журналіст і ветеран Другої світової війни, чиє життя й творчість тісно пов’язані з історією України ХХ століття. Народився 24 вересня 1914 року в містечку Решетилівка, що на Полтавщині, у звичайній селянській родині. Його дитинство минуло серед української провінції, у праці й щоденних турботах, які сформували характер майбутнього літератора.
Після завершення семирічної школи здобував фахову освіту на фабрично-заводських курсах. Зовсім юним почав трудовий шлях — працював слюсарем на машинно-тракторній станції в Таганрозі. Але прагнення до знань і бажання здобути вищу освіту привели його до Харківського інституту механізації сільського господарства, який він закінчив у 1940 році.
Саме в цей час розпочалася нова, надзвичайно драматична сторінка в його житті — Друга світова війна. Дмитро Дереч був мобілізований до лав Червоної армії, де пройшов увесь бойовий шлях — від солдата до капітана інженерних військ. Участь у воєнних діях, суворі випробування фронтового життя назавжди лишили відбиток у його пам’яті й пізніше неодноразово відлунювали у творчості.
Після демобілізації в 1946 році оселився у Львові — місті, яке стало важливою точкою його літературного старту. Там він закінчив Львівський університет, паралельно розпочавши активну журналістську діяльність: працював у видавництві, газеті «Вільна Україна», журналі «Жовтень», на радіо, а також був кореспондентом у західних областях для газети «Радянська Україна». Згодом — постійний кореспондент Українського радіо у Вінницькій області, де пропрацював понад три десятиліття.
У 1953 році був прийнятий до лав Спілки письменників України і СРСР. Дмитро Дереч став одним із фундаторів Вінницької організації Національної спілки письменників України та її першим керівником у 1971–1974 роках. Навіть після виходу на пенсію в 1974 році не полишав журналістику та літературу, продовжуючи співпрацю з редакціями періодичних видань.
Його перша творча відзнака — участь у літературному конкурсі Харківщини в 1940 році, де за оповідання російською мовою «Обычные люди» він отримав третю премію. Та це був лише початок. Згодом вийшли десятки його романів, повістей, п’єс. Більше ніж 1100 статей, есеїв, рецензій, памфлетів і репортажів були надруковані у журналах, газетах, звучали по радіо — і всі вони несли в собі голос часу, правду життя, спостереження, що виростали з особистого досвіду.
У 1982 році Дмитро Григорович став лауреатом престижної літературної премії імені Михайла Коцюбинського. За свою плідну працю отримав державні нагороди — ордени й медалі, які засвідчили гідну оцінку його внеску у розвиток української літератури та журналістики.
Помер 28 травня 2007 року у Вінниці, де й був похований. Його ім’я залишилось серед тих, хто творив українське слово в непрості часи, хто зберігав духовну силу нації й відображав у письмі правдиву, живу історію свого покоління.