Дараган Юрій Юрійович — український поет-емігрант, один із перших і найяскравіших представників празької школи, який заклав ідейну й емоційну основу цього літературного напряму.
Народився 16 березня 1894 року в Єлисаветграді (тепер — Кропивницький) у змішаній родині: батько — українець, інженер-залізничник, мати — освічена грузинка. Ще до народження Юрія батько помер, і мати разом із новонародженим сином переїхала до Тифліса (сучасний Тбілісі), де й відбулося хрещення майбутнього поета. Дитинство минуло на перетині двох культур — української та грузинської, але виховувався Юрій, як сам згодом зізнавався, "яко росіянин", хоча ще з ранніх літ відчував у собі козацький дух предків.
Юність припала на тривожні роки. Навчання в реальній школі у Тирасполі обірвала Перша світова війна. Юрій служив у царській армії підпоручником, був поранений. Із Лютневою революцією він переходить на службу до Української Народної Республіки — командує кулеметною сотнею, згодом старшина Кам’янецької військової школи. Його шлях був схожий на долі багатьох українських інтелігентів доби визвольних змагань, завершившись вимушеною еміграцією після поразки УНР.
У 1920 році, разом із багатьма іншими військовиками, Дараган опиняється в польських таборах інтернування — Ланцуті, Вадовицях, Каліші. Саме там, у холоді й нестачі, проростає у ньому справжній потяг до поетичного слова. Пережите глибоко змінило його — і фізично, і внутрішньо. Хвороба (туберкульоз), яку підхопив у таборах, уже не полишить його до самої смерті.
Згодом переїздить до Праги — на той час одного з головних осередків української інтелігенції в еміграції. У 1923 році вступає до Українського вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, але тяжка недуга не дозволила йому завершити навчання. Його життя обірвалося у 32 роки — 17 березня 1926 року в санаторії "На Плеше", поблизу Праги. Похований на Ольшанському цвинтарі.
Писав Дараган українською, хоч перші вірші друкував ще підлітком російською мовою. Його літературний шлях розпочався рано — з 14 років. Але саме в еміграції він остаточно утвердив себе як український поет, навіть всупереч вихованню та початковій ідентичності. У листі до Микити Шаповала він щиро зізнавався, що українізувався душею, завдяки пісням, історії, і вже не міг бути кимось іншим, окрім українця.
У 1922–1923 роках разом із Євгеном Маланюком Юрій Дараган видавав журнал "Веселка", де публікував власні вірші. Його поезія вирізнялася патріотичністю, історизмом і глибоким ліризмом. Він одним із перших повернувся у своїй творчості до призабутих сторінок давньокиївської історії. Такі вірші, як "Похід", "Київ", "Милуніа", "Свати", започаткували традицію художнього переосмислення княжої доби в українській емігрантській літературі.
Єдина збірка, яка вийшла за життя поета, — "Сагайдак" (1925) — стала маніфестом нової поетичної хвилі, що згодом оформилась у празьку школу. Вона поєднувала в собі військовий досвід, історичне коріння й романтизм національної ідеї. Поезії цієї книги згодом набули статусу символічного початку нової епохи в українській літературі в еміграції.
Юрій Дараган створив також поему "Мазепа" (1924), в якій переосмислював Полтавську катастрофу не як поразку, а як акт героїчної посвяти. Він заглиблювався в українське минуле, щоб дати відповіді сучасникам, і водночас не забував про свій кавказький корінь. У його поезії є мотиви Кавказу, образи гір, степу, вітру — усе це творило його внутрішній пейзаж.
У передсмертному вірші "Прозорість" відчувається світла, але невимовно сумна любов до природи, світу, який він залишав. Він жив у поезії кілька коротких років, але ці роки стали основою для цілого напрямку. Його ліризм, історизм, патріотизм і внутрішня цілісність сформували одну з найчистіших поетичних постатей української еміграції XX століття.