Левко Іванович Боровиковський: співець української душі
Левко Боровиковський — одна з тих постатей українського романтизму, чия творчість і сьогодні зберігає особливу теплоту й щирість. Він залишив помітний слід у літературі завдяки своїй ліриці, баладі, байці, кожна з яких дихала народним духом і вловлювала живі голоси рідної землі.
Народився він 22 лютого 1806 року в невеликому селі на Полтавщині, у родині, що мала глибоке козацьке коріння. Його дід був іконописцем у Миргороді, а дядько, Володимир Боровиковський, здобув широку славу як видатний художник свого часу. Батько також володів хистом до малювання, і тому подвір'я їхньої сім’ї в селі прозвали Маляренківщиною.
Левко змалку зростав у середовищі, де шанували традиції і народну культуру. Спершу навчився грамоти вдома, потім навчався у повітовому училищі, а згодом у Полтавській гімназії. Саме тут, у стінах гімназії, у його серці запалав невгасимий вогонь любові до літератури.
У 1826 році Левко вступає до Харківського інституту, на філологічний факультет. Тут, під впливом Петро Гулака-Артемовського, він починає збирати фольклорні матеріали та писати власні твори. Боровиковський заглиблюється у вивчення латини, французької, польської мов, історії та географії, що згодом допоможе йому у перекладацькій діяльності.
Перший гучний успіх прийшов до Левка у 1828 році: його поему "Пир Володимира Великого" надрукували у престижному журналі "Вѣстникъ Европы". У цей же період з’являється й знаменита балада "Смерть Пушкаря", яка закріпила за ним репутацію талановитого автора ліро-епічних творів з героїчним і фантастичним сюжетом.
Спершу він творив російською, проте дуже швидко перейшов на рідну українську мову, відчувши її неповторну мелодику й живу емоційність. Його українські вірші "Гайдамаки", "Бандурист", "Ледащо", адаптації творів Горація, переклади Міцкевича та Пушкіна стали подією в літературному житті того часу.
У студентські роки Боровиковський зблизився з Ізмаїлом Срезневським, який разом із Гулаком-Артемовським організував гурток поетів-романтиків. Левко активно долучився до діяльності гуртка, прагнучи показати, що українська мова здатна передавати найвищі злети думки й почуттів.
Після завершення навчання він отримав ступінь кандидата за відзнакою й почав працювати викладачем у Курській гімназії, де вчив історії й латини. Левко не обмежувався викладацькою працею — він прагнув дати освіту й біднішим верствам населення, підтримував просвітницькі ініціативи.
У 1831 році Срезневський підготував альманах українських авторів, де планувалося надрукувати твори Боровиковського. Левко надіслав сім своїх робіт, однак до друку потрапила лише одна — балада "Козак", яку високо оцінив Євген Гребінка.
З 1837 року Боровиковський працював у Новочеркаській гімназії, а вже через рік переїхав до Полтави, де викладав у місцевій гімназії та Полтавському інституті шляхетних дівчат. Тут він продовжував писати байки, балади, збирати фольклор.
На початку 1839 року у його творчому доробку налічувалося понад 600 байок, хоча до наших днів збереглося лише 195. Друкувати твори було важко: після закриття "Вѣстника Европы" і "Украинского вестника" можливості для публікацій стали вкрай обмеженими.
У 1841 році у Петербурзі вийшов альманах Євгена Гребінки "Ластівка", де поряд із поезіями Шевченка і Котляревського були надруковані й твори Боровиковського: поезії "Волох", "Розставання", "Чорноморець", "Палій", "Зимній вечір", одинадцять байок і понад сто прислів’їв і загадок.
Боровиковський також писав прозу, однак більшість його прозаїчних творів, на жаль, не збереглася. Його байки швидко розійшлися поміж людьми, ставши частиною народного фольклору. Чимало прислів’їв, створених ним, живуть і сьогодні: "Найкраща птиця — ковбаса!", "Сова хоч і спить, та курей бачить", "Хто сам собі дає зарік — пропаща людина".
У 35 років Левко Іванович одружився. Родинні турботи частково відвернули його від активної літературної роботи. Він обійняв посаду інспектора Полтавської гімназії, проте незабаром почали проявлятися ознаки психічної хвороби, яка з роками лише посилювалася.
Змушений залишити роботу, Боровиковський повернувся в рідне село. Матеріальне становище родини було складним, він неодноразово звертався з проханням про підвищення пенсії для утримання дружини і дітей.
У 1876 році, коли його відвідав Олександр Кониський, поет отримав новий творчий імпульс, написав кілька нових творів. Однак цензура заборонила публікацію збірки, і його нові твори так і не побачили світ за життя автора.
Левко Боровиковський помер 26 грудня 1889 року. Його поховали біля рідної оселі. Могилу літератора довго шукали, аж поки в 1961 році за ініціативою краєзнавців встановили скромний обеліск, а у 1986 році — мармуровий пам'ятник, гідний пам’яті про людину, що віддала своє життя українській культурі.