Віктор Семенович Близнець
(Автобіографія до антології української літератури для дітей)
Дорогі упорядники!
Моє життя розпочалося у 1933 році — саме тоді, коли весняні дощі стікали через діряву стелю, а повітря пахло цибулинним відваром. Роки йшли, а плутанина навколо дати мого народження тільки наростала. Важкі часи, війна, спалені архіви… Хто тоді думав про метрики? Коли я вперше пішов до школи, на запитання вчительки про рік народження чесно відповів: "Не знаю, тьотю". І почалося: недоросток чи переросток? Старенька вчителька з завгоспом визначили мене як безвусого першокласника. Та щоб бодай для формальності мати якусь дату, сімейною радою вирішили: нехай буде 10 квітня 1933 року — день символічний, з надією на краще життя.
З національністю теж було все не просто. За документами батько виявився росіянином, мати — українкою, старші діти в сім'ї — білорусами, а молодші — українцями. Ця казенна абсурдність виникла ще за царської армії: чиновники визначали національність, дивлячись на колір волосся й розріз очей. Батько, русявий поліщук із сірими очима, став росіянином за їхньою милістю.
Народився я в степовому селі Володимирівка, серед безкраїх полинових рівнин, де небо здавалось продовженням землі. Небо і степ — ось мої перші вчителі, перші враження, що навіки закарбувалися в душі.
Дитинство моє не було легким: голодні роки, хвороби, холод і тіні війни переслідували нас. Розповідати можна довго — і про те, як батько буквально витяг мене з обіймів смерті, і про гарячу лежанку, на якій бабуся мало не засмажила мене живцем. Та всі ці випробування не змогли загасити любові до життя, до простору, до рідного степу.
Батько став для мене першим і найважливішим оповідачем. Його спогади, наповнені подіями війни, революцій і повсякденного сільського життя, відкривали переді мною світ ширший за будь-яку книгу. У вечори, коли він, повертаючись із роботи, сідав біля печі, ми слухали його розповіді, як святу службу.
Згодом справжньою літературною школою стали для мене твори Олександра Довженка і Юрія Яновського. Їхні картини життя, глибокі, епічні, вчили не просто бачити, а співпереживати, відчувати серцем.
Моя юність припала на страшні часи — війна, розруха, втрата близьких. Але разом із болем життя дарувало і справжню спрагу до слова. Писати я почав не тому, що мріяв стати великим письменником. Писати змушувала сама пам'ять: дитинство, рідний степ, голоси предків, стукіт серця матері, яка вчила мене болю і любові.
Не раз я сумнівався у своїх силах. Стоячи перед гігантами української літератури, я відчував себе маленьким і недосвідченим. І все ж таки щось гнало мене вперед — та сама невгамовна пам'ять, те саме зобов'язання перед землею, перед людьми.
Моя літературна дорога — це шлях людини, яка прагне залишити в слові ту правду, яку бачив і пережив сам. Це шлях свідка й учасника великих подій, людини, яка намагається слухати голос історії не лише в героїчних вчинках, але й у щоденних дрібницях.
Бо що таке справжнє письменство? Це не лише дар оповідати історії. Це вміння зберігати й передавати живу пам'ять, відчувати тремтіння часу і відповідати на виклики серцем, а не холодним розрахунком.
Тож дозвольте закінчити свої рядки тим самим настроєм, із яким я починав: із щирою подякою за дар слова, за пам'ять і за ту незриму ниточку, що зв'язує моє життя із життям кожного, хто готовий слухати і відчувати.
Ваш Віктор Близнець.