Степан Федорович Бен
(справжнє прізвище — Бендюженко)
Народився 29 жовтня 1900 року в селі Лозоватка на Черкащині, в селянській родині. Дитинство його було важким: через нужду закінчив лише чотирикласну школу, далі змушений був здобувати знання самостійно. З ранніх років працював разом із батьком у полі, опановуючи не тільки селянську працю, а й життєву мудрість народу.
У 1920 році Степан вступає до лав Червоної армії, де служив політруком. Водночас, у судових матеріалах згадуються й інші обставини його біографії: нібито Бендюженко служив у штабі Симона Петлюри, а також у загонах Денікіна й навіть у банді Гризла. Справжня правда лишилася під покровом часу й неоднозначності епохи.
У літературне середовище Степан Бен увійшов як член письменницької організації "Плуг", однак найбільший вплив на його світогляд і поетичну манеру справили неокласики, зокрема Микола Зеров і Павло Филипович. Саме їхній вишуканий стиль та вимогливість до слова стали для Бена творчим орієнтиром.
У 1920-х роках його поезії активно друкувалися на сторінках провідних українських часописів — "Плужанин", "Червоний Шлях", "Життя й Революція", "Нова Громада", "Глобус". Збереглися спогади Олександра Филиповича, який описував перше знайомство київської літературної спільноти з Беном у 1923 році: скромний селюк не наважився сам виступити, й Микола Зеров зачитував його вірші на вечорі в Академії Наук.
Наступного року Бен знову приїжджає до Києва, сподіваючись вступити на літературний факультет університету. Він успішно складає іспити, але політична комісія відмовляє йому через "неправильні політичні погляди". Відповідь Бена на запитання, як він "відбивав революцію у своїй творчості", — "наскільки відчував — настільки й відбивав" — стала вироком. Розчарований, він повернувся до рідного села, де почав працювати вчителем і продовжував писати.
У 1929 році вийшла друком його перша поетична збірка "Солодкий світ", яка, втім, виявилася провісницею трагічного періоду в його житті. З початком розгортання репресій проти української інтелігенції Бена заарештовують — чи за зв’язки із СВУ, чи за "агітацію проти колективізації". Три роки заслання на Крайній Півночі не зламали його духу, і після повернення він продовжив учителювати на Звенигородщині.
У 1931 році Бен змушений був залишити Черкащину й перебратися до Ігарки, а згодом — у Карелію. Проте сум за рідною землею змусив його повернутися. У 1933 році він вступив до Черкаського інституту соціального виховання, однак через матеріальну скруту навчання залишив. Працював учителем у селі Княже, багато писав, готував до друку другу збірку під назвою "Ластівки на клуні", а також займався прозою, яка, на жаль, не збереглася.
27 липня 1937 року Степана Бена знову заарештували у рідній хаті. Йому закинули участь у "контрреволюційній націоналістичній шпигунській повстанській організації", що нібито готувала повалення радянської влади. Під час обшуку вилучили його поетичні й прозові рукописи — 12 зошитів і три блокноти, які безслідно зникли. Родині заборонили будь-які контакти з ув'язненим і навіть виїзди з Лозоватки.
22 жовтня 1937 року трійка НКВС ухвалила вирок: розстріл. Степана Бена стратили 1 листопада того ж року в Черкасах разом із ще тридцятьма двома "контрреволюціонерами" із його краю.
Талановитий поет, щирий патріот, скромний і мужній чоловік, який шукав у слові правду й красу, став однією з тисяч невинних жертв репресивної машини сталінізму. Його життєвий і творчий шлях — трагічна сторінка в історії української культури, нагадування про ціну вільного слова.