Останні рядки життєвої дороги Івана Багряного, як і вся його творчість, пульсують правдою, пристрастю й незламною вірою в людину. Закриваючи «Сад Гетсиманський», читач не занурюється у відчай, а виходить із нього з відчуттям внутрішньої сили, відновленої гідності й оновленої віри в людську здатність вистояти. Чим більше жаху в романі, тим сильніше він змушує вірити в те, що навіть у найстрашніших обставинах людина здатна залишитися Людиною.
Критики, зокрема Юзеф Лободовський, неодноразово наголошували: цей твір — не лише безжальний документ радянської реальности, що переважає силою вислову більшість тогочасних текстів, а ще й зразок глибокого гуманізму. Багряний уміє бачити людське навіть у тих, кого система перетворила на звірів. І серед темряви він не втрачає почуття гумору, іронії, оптимізму — саме ці риси творять особливий «кошмарний гротеск» його стилю.
Лободовський і Шерех відзначали, що за всіма недоліками Багряного — багатослів’ям, надмірною декларативністю, нестриманим резонерством — стоїть щось набагато важливіше: живий темперамент, велич духу, віра в свою місію. Недоліки, характерні для його поезії й прози, не перекреслюють головного: сили таланту, чесності й величі бачення. Адже в його поезії є й шедеври — як-от «Собачий бенкет», що виокремлюється своєю емоційною точністю.
Його пригодницький роман «Тигролови», як справедливо зауважив Юрій Шерех, став новим словом в українській літературі. Багряний створив не просто захопливу історію — він сформував жанр українського пригодницького роману, наповненого національним духом, характерами, ідеями, що виросли з болючого, але життєствердного досвіду. Західна критика — англомовна й німецька — визнала цей твір знаковим для світової літератури, відзначаючи його унікальний український характер.
У своїй літературі, як і в житті, Іван Багряний був глибоко вкорінений у реальність українського народу. Він не тільки відчував ритм сучасності, а й ніс у собі резонанс минулих століть — дух козацької думи, барокової казки, народної епопеї. У найкращих сторінках його творів чути ледь вловимий гул підземної течії епічного українського духу — сильного, сміливого, часом лютого, але здатного до прощення, гумору, любові.
На жаль, як це часто буває з талановитими й незалежними, на нього чекала не лише слава, а й злісна кампанія наклепів. У 1963 році, незадовго до його смерті, побачила світ пасквільна книжка «На літературному базарі», написана під псевдонімом. Вона стала продовженням радянських атак на Багряного, спробою знищити його морально. Абсурдність ситуації — у самій заяві авторів книжки: вона, мовляв, «вбивча для Івана Багряного». Це був не літературний аналіз, а зведення рахунків із живим символом нескореної української еміграції.
Федір Достоєвський колись написав: «Талантові треба співчувати… але ти побачиш, які пики обступлять тебе, коли хоч трохи досягнеш мети». Так і сталося. За кожною великою ідеєю Багряного — на нього чекала чергова шпилька, чергове цькування. І все ж він не зламався. Не загубив віри ні в слово, ні в націю, ні в право людини бути собою.
Його змусили пережити свою Голготу, змалювати її, пройти крізь неї — і залишити після себе заповіт сили, що перемогла ненависть. Слова, що піднімали, рятували, зцілювали. Тому Іван Багряний залишився не лише в літературі — він залишився в пам’яті як той, хто довів: навіть посеред страху, брехні й мороку можна залишатися світлом.