Олесь Йосипович Бабій
Олесь Бабій народився 17 березня 1897 року в селі Середня на Калущині в родині Йосипа та Катерини Бабіїв. Родина була багатодітною, але заможною. Освіта для Олеся завжди була пріоритетом, і батьки, бачачи в ньому жагу до знань, навіть продали поле, щоб дати синові можливість учитися. Спершу хлопець закінчив парафіяльну однорічну школу в рідному селі, потім продовжив навчання у Войнилівській чотирикласній школі, а згодом — у престижній Стрийській гімназії.
У 1914 році, коли Перша світова війна охопила українські землі, сімнадцятирічний Олесь добровільно вступив до Легіону січових стрільців. Він пройшов бойове хрещення в Карпатах, боровся на італійському фронті, де захворів на пневмонію і змушений був повернутися додому. Після розпаду Австро-Угорської імперії став військовим старшиною Української Галицької Армії. В 1919 році взяв участь у Київській наступальній операції об'єднаної армії УНР та УГА, коли українські війська на кілька днів звільнили Київ від більшовиків. Згодом потрапив у польський полон, однак йому вдалося втекти.
Поезія була його постійною супутницею навіть у вирі війни. Під час походу на Київ Бабій, який тоді підписував свої твори псевдонімом "Хмелик", написав вірш "На Київ!", що незабаром став популярним серед військових оркестрів і був надрукований у "Стрілецькій думці".
Після поразки визвольних змагань Олесь Бабій опинився за кордоном: спочатку в Чехії та Словаччині, а потім у Львові, де повністю присвятив себе літературній і журналістській праці. Він працював у газетах "Діло" і "Українські вісті", випустив першу поетичну збірку "Ненависть і любов" у 1921 році. Разом із Романом Купчинським, Василем Бобинським та Юрієм Шкрумеляком створив літературне об'єднання "Митуса".
Освіту він продовжив у Празі, де здобув ступінь доктора літературознавства в Українському педагогічному інституті ім. Драгоманова. За вісімнадцять років творчої праці випустив шість поетичних і п’ять прозових збірок. Богдан-Ігор Антонич назвав Бабія одним із найталановитіших представників нового літературного покоління.
З середини 1920-х років Олесь активно співпрацював з ОУН. Він редагував "Національну думку", а згодом і головний друкований орган ОУН — "Розбудову нації". Був делегатом Першого конгресу українських націоналістів у Відні. У 1931 році його заарештувала польська влада за політичну діяльність. Під час перебування в ув'язненні він створив текст "Маршу українських націоналістів" ("Зродились ми великої години..."), що став офіційним гімном ОУН.
Після звільнення з в'язниці Бабій працював шкільним інспектором і вчителем на Підляшші. Однак із початком Другої світової війни та німецької окупації повернувся на рідну землю. Розуміючи неможливість співіснування з радянською владою, у 1944 році вирушив на Захід.
У таборах для переміщених осіб у Німеччині провів кілька років, а врешті-решт перебрався до США, де оселився в Чикаго. Там працював у редакції університетського часопису та продовжував писати, майже всі його твори були про Україну — ту саму, яку він не зміг більше побачити.
У рідному селі довгий час вважали його загиблим. Лише в 1968 році родина отримала лист із Чикаго, в якому Бабій повідомив, що живий. Після цього він підтримував зв'язок із племінницею через листи.
Його останній лист був сповнений суму й надії: "Не знаю, на як довго життя мені хватить, але чую, що моя мрія не здійсниться — відвідати свій Рідний Край — Україну…" Невдовзі, 2 березня 1975 року, Олесь Бабій помер. Його останніми словами були: "Прощай, Україно і моя Родино".
Поховали його на кладовищі святого Миколая в Чикаго, а в труну поклали грудку землі з рідного села. 14 березня 1997 року на стіні школи в Середньому відкрили меморіальну дошку на честь сторіччя від дня народження поета.