Орест Авдикович: педагог, літератор, мислитель епохи пошуку і зламу
Життєпис Ореста Авдиковича — це не лише історія про одного з маловідомих, але важливих українських літераторів початку XX століття. Це портрет людини, яка вміла поєднувати глибину філософської думки з тонкою художньою інтуїцією, залишаючись при цьому активним учасником громадського і культурного життя Перемишля. Його літературна й педагогічна спадщина лише частково досліджена, однак уже відомі публікації засвідчують: перед нами була особистість виняткової внутрішньої сили, вразливої емоційності й інтелектуальної глибини.
Народився Орест Авдикович 16 лютого 1877 року в селі Сороки на Тернопільщині в родині священника. Освіту здобував у Львівській українській гімназії — єдиному на той час середньому навчальному закладі з українською мовою викладання в Галичині. Попри батьківське бажання бачити сина інженером, юнак, підкоряючись внутрішньому поклику, залишив технічну Гірничу академію в Леобені та вступив на філософський факультет Львівського університету.
Після завершення навчання Авдикович переїхав до Перемишля, де розпочав педагогічну діяльність. Спершу викладав у польській гімназії, а з 1903 року — в українській гімназії під керівництвом Григорія Цеглинського. Також викладав у дівочому ліцеї. Його інтелігентність, витонченість мислення й щирий інтерес до вихованців швидко здобули йому повагу як серед учнів, так і колег. Уже в 1907 році він став повноправним учителем, а з 1909-го — цісарсько-королівським професором. Він викладав українську, латинську та грецьку мови, опікувався бібліотекою, організовував літературні вечори, драматичні гуртки, керував шкільним театром. У січні 1912 року під його керівництвом учнівський театр поставив п'єсу Івана Франка «Учитель».
Однак його діяльність не обмежувалася лише стінами гімназії. Авдикович був активним у громадському просторі Перемишля — очолював Товариство лекцій імені Петра Могили, організовував публічні доповіді, читав лекції з української літератури, збирав молодь, яка приходила не лише слухати, а й долучатися до культурного руху.
Творчість Ореста Авдиковича бере свій початок у 1890-х роках. На його літературне становлення значно вплинув Осип Маковей — редактор газети «Буковина» і співредактор «Літературно-наукового вісника». Саме там уперше з’являються твори Авдиковича. Його новели й нариси швидко привертають увагу критиків — їх друкують у «Ділі», «Руслані», а згодом і в ЛНВ. Уже в перших збірках — «Поезія і проза», «Нарис одної доби», «Метелики», «Нетлі», «Демон руїни» — відчувається вплив декадентських мотивів, характерних для тогочасної європейської літератури. Його манеру письма порівнювали з творчістю Станіслава Пшибишевського, популярного в Кракові автора, відомого своїм символізмом і навіть скандальною репутацією.
На роботи Авдиковича звернув увагу Іван Франко, який, хоча й висловив певну критику щодо ще недозрілої форми, визнав значний літературний потенціал молодого письменника. Найдосконаліші зі своїх оповідань автор зібрав у збірці «Моя популярність та інші оповідання» (1905), виданій за сприяння Володимира Гнатюка, який високо оцінив гумористичну тональність, делікатну сатиру та притаманну текстам алегоричність.
Перша світова війна стала етапом перелому в житті Авдиковича. Він написав містерію «Ой у рідному краю та на Дикому полі», присвячену гуцульським січовим стрільцям. У 1918 році ця п'єса була надрукована, але збірка з 13 оповіданнями, передана Антону Крушельницькому до друку, зникла у вирі воєнних подій. Лише один із тих текстів — оповідання «На згарищах» — побачив світ у 1929 році.
Авдикович залишив по собі і вагомі літературознавчі праці. Його дослідження «Критичний розбір щоважніших оповідань Ол. Кониського» та «Форма писань Маркіяна Шашкевича» — це не просто розвідки, а спроба осмислити національну літературну традицію як процес від інстинктивного національного пробудження до свідомої культурної боротьби. В оцінці Кониського він бачить не лише письменника, а насамперед вчителя нації. Підсумкові слова, якими Авдикович завершує свою статтю, актуальні й нині: «Гаряча любов до рідного краю і народу гріє та духотворить і не дає чоловікови валятися гнилою колодою».
Останні роки життя Авдиковича були позначені важкою недугою. На 40-му році життя він захворів на запалення спинного мозку. Навчального року 1917/1918 йому надали відпустку на лікування у Відні, однак врятувати його не вдалося. 28 жовтня 1918 року він помер. Поховали його на Центральному цвинтарі в Перемишлі, однак нині сліди його могили втрачені. Символічно й боляче, що навіть у смерті він — один із тих українців, яких і далі намагаються викреслити з пам’яті.
Творчість Ореста Авдиковича — це тиха, але вражаюча присутність у літературному просторі. Це голос покоління, що шукало нові форми, але не зрікалося змісту. Він належить до тих, чию пам’ять потрібно повертати, чий спадок чекає на нове прочитання і гідну оцінку.