Емма Іванівна Андієвська
Емма Андієвська народилася 19 березня 1931 року у місті Сталіне (нині Донецьк). Дитинство її було перерване війною: наприкінці 1943 року, коли радянські війська вже наближалися до Києва, родина змушена була тікати на Захід. Про цей драматичний момент свого життя сама письменниця згодом згадувала так:
"Мама взяла нас, дітей, за руку і в переддень входу радянських військ до Києва, подалася на Захід. Вона знала: залишатися було небезпечно — нашого батька перед тим знищили. Батько був хіміком-винахідником, людиною аполітичною, але саме його відкриття стали причиною його загибелі: радянська влада побоювалася, що його напрацювання можуть потрапити до рук німців. Мама, українка з козацького роду, хоча й вихована у зросійщеній родині, змогла вмовити німецького солдата, щоб той дозволив нам покинути місто в останньому ешелоні з кіньми. Так ми вирушили на Захід, крок за кроком шукаючи нове життя."
Після війни Емма з родиною мешкала у Німеччині, згодом певний час провела у Франції, а пізніше переїхала до Сполучених Штатів Америки. Однак остаточним її домом стала Німеччина, де вона оселилася в Мюнхені. Тут, серед творчої атмосфери еміграції, Андієвська змогла розгорнути свій багатогранний талант — не лише як поетеса, а й як прозаїк і художниця.
Емма Андієвська є однією з найвизначніших постатей української літератури діаспори. Її поетичний дебют на початку 1950-х років викликав справжній резонанс: критики порівнювали її з раннім Павлом Тичиною та Артюром Рембо, відзначаючи особливу гармонію між її поетичним словом і малярськими полотнами, якими вона сама ілюструвала свої книги.
Андієвська свідомо відійшла від канонів реалістичної традиції. Її творчість — це світ парадоксів, алогічних образів і глибинної метафорики. Як зазначає літературний критик Тарас Возняк, поезія Андієвської є креативною: вона творить нові слова, ламає звичну логіку світу, намагаючись вирватися за межі очевидного.
Ще глибше характер її творчості розкриває Лариса Тарнашинська: "Творчість Андієвської — це постійне відкриття. В її віршах поєднується магія українського фольклору й експериментальний дух західного модернізму. Сюрреалізм її текстів, несподівані асоціації й барокова форма вимагають від читача не пасивного сприйняття, а активної співучасті, емоційного і розумового зусилля."
Про свою поезію сама Емма казала просто і щиро: "Мені цікаво писати для людей, подібних до мене. Я хочу витягти на світ те, що ще не було сказане. Та новизна, яку приносить поет, зрештою сприймається ширшими колами — потрібен лише час, бо нове зазвичай лякає."
Світ Андієвської — це постійне прагнення проникнути за межі буденного, побачити невидиме, осмислити хаос буття.
Не менш цікавою є і її проза. Один з найяскравіших творів — роман "Роман про добру людину", де реальність і фантастика сплітаються у єдиний ткацький візерунок. Події відбуваються в таборах для переміщених осіб у повоєнній Німеччині. Тут, серед страху репатріації до СРСР і спогадів про пережите в концтаборах, герої Андієвської постають перед непростим вибором: повернутися чи залишитися в еміграції.
Химерна подорож персонажа Стецька Ступалки у пекло стає випробуванням його душі. Добро і зло в цьому творі розділені чіткою межею, а вибір стає своєрідною мірою справжності людської природи.
Особливе місце в житті Емми Андієвської займає її малярство. Вже з 1956 року її акварелі виставлялися у Мюнхені, а згодом — у Нью-Йорку. Її художній стиль поєднує силу експресіонізму та ліричність Марка Шагала. Барви її картин відкриті, насичені, емоційно напружені. Як зазначала німецька газета "Süddeutsche Zeitung", її мистецтво комунікативне і пройняте глибокою довірою до людини.
Емма Андієвська ілюструвала власні книжки — зокрема збірки "Архітектурні ансамблі" та "Знаки", зберігаючи нерозривний зв'язок між словом і образом.
Її літературна спадщина надзвичайно багата:
Поетичні збірки:
"Поезія" (1951),
"Народження ідола" (1958),
"Риба і розмір" (1961),
"Кути опостінь" (1962),
"Первні" (1964),
"Базар" (1968),
"Пісні без тексту" (1968),
"Наука про землю" (1975),
"Кав'ярня" (1983),
"Спокуси святого Антонія" (1985),
"Вігілії" (1987),
"Архітектурні ансамблі" (1988).
Прозові твори:
"Подорож" (1955),
"Тигри" та "Джалапіта" (1962),
"Герострати" (1970),
"Роман про добру людину" (1973),
"Роман про людське призначення" (1982).
Її твори доводять: навіть у химерності й алогічності можна знайти глибоку правду про людину і світ. І що найважливіше — завжди залишається надія, що добро переможе.
Запрошую вас самостійно відкривати дивовижний світ Емми Андієвської — у віршах, у прозі, у картинах. Там живе безмежна уява і непереможна віра в силу творчості.