Еміль Османович Аміт
Еміль Аміт (1938–2002) залишив помітний слід у літературі як талановитий прозаїк і перекладач, який зумів у своїх творах яскраво й глибоко відобразити долю кримськотатарського народу.
Народився він у Сімферополі, в родині відомого поета Османа Аміта та вчительки Зелихи, родом із мальовничого села Кутлак Судацького району. Його батько, залишений в окупаційному Криму за спеціальним завданням, був арештований гестапівцями й розстріляний у 1942 році. Ця родинна трагедія закарбувалась у пам'яті Еміля на все життя і стала однією з провідних тем його творчості.
У шестирічному віці разом із матір'ю та бабусею він був депортований до Самаркандської області. Долі закинули їх у чужі краї, де вони, дві жінки та маленький хлопчик, зазнали голоду, холоду й неймовірних поневірянь. Та, незважаючи на всі труднощі, вони вистояли й вижили, зберігши гідність і пам'ять про свій рідний край.
Саме ця велика національна трагедія згодом стала серцевиною творчості Еміля Аміта. У своїх творах він із болем і правдою розповідав про долю народу, зворушуючи читачів до глибини душі. Його проза — емоційна, алегорична, правдива — ставала тихим, але потужним голосом забороненої тоді теми.
Після закінчення школи Еміль працював токарем. Проте мрією його юності було не заводське життя, а небо — він палко хотів стати льотчиком. Навіть вступив до льотного училища, однак через національне походження був змушений залишити навчання. Це не зламало його: у 1959 році Еміль вступив на факультет російської мови та літератури Ташкентського педагогічного інституту, де почав серйозно займатися письменницькою діяльністю.
У студентські роки він створив свої перші оповідання. Після другого курсу завдяки підтримці знаного кримськотатарського письменника Шаміля Алядіна Еміль, разом із майбутніми літераторами Ервіном і Нузетом Умеровими, вступив до Літературного інституту імені Максима Горького в Москві. Там, у творчому середовищі, зміцніли їхні голоси як представників кримськотатарської літератури.
Отримавши вищу освіту, у 1965 році Еміль Аміт почав працювати у редакції газети "Ленін Байраг'и" в Ташкенті. Згодом переїхав до Москви, де протягом багатьох років трудився у видавництві "Радянський письменник", перекладав твори видатних авторів, переважно узбецьких, кримськотатарських та інших тюркських письменників. В останні роки життя працював перекладачем у газеті "Заман", що виходила тюркськими мовами в Москві.
Як прозаїк, Еміль Аміт писав переважно російською мовою, але його твори активно перекладалися кримськотатарською. Серед найвідоміших його книг: збірка оповідань "Учуримли їв" ("Дорога над кручею", 1971), "Севгіден кучьлю" ("Сильніше за любов", 1973), збірка повістей "Буюк арзунен" ("З великою мрією", 1978), повість "Сиг'ин чок'рагьи" ("Оленяче джерело", 1982), роман "Ішанч" ("Останній шанс", 1986). Його роботи виходили трьома мовами: кримськотатарською, російською та українською.
Головною темою його творчості була доля рідного народу, його страждання, боротьба й надія. Завдяки емоційній глибині, щирості та чесності його книги завжди знаходили відгук серед читачів.
Еміль Аміт також проявив себе як талановитий перекладач. Він переклав твори письменників Узбекистану, Туркменістану, Татарстану, а також Шаміля Алядіна й Черкеза-Алі. Його власні твори були перекладені узбецькою, азербайджанською та румунською мовами.
Не обмежуючись прозою, Еміль залишив поетичний твір — вірш "Моєму дідові", який вражає своєю щирістю та глибиною. У цьому творі він із великою ніжністю і болем розповідає про свого діда, який помирав на чужині, не витримавши туги за Батьківщиною. Дід, втративши можливість говорити, передає онукові заповіт очима: пам'ятати рідний край, зберегти своє ім'я — Шаїн, знати свою історію.
Вірш сповнений суму й одночасно надії: автор вірить, що прийде день, коли істина буде визнана, а справедливість — відновлена. Його рядки наповнені вірою в торжество правди:
28 березня 2002 року Еміль Аміт пішов із життя після важкої хвороби в Москві. Похований він на Холанському кладовищі. Його творчість і сьогодні живе в серцях тих, кому близькі правда, любов до рідної землі та глибока людяність.