Народжений 1 січня 1837 року в селі Калита на Чернігівщині, він походив із давнього козацького роду, що глибоко вкоренився в історію українських земель. Цей родовід залишив свій відбиток на його світогляді, мисленні та темах, до яких він звертався впродовж усього життя.
Дитинство і юність він провів у рідному селі, у сімейному колі, де формувалася його внутрішня незалежність, любов до землі, мови та народних звичаїв. До 14 років він перебував під домашнім наглядом, здобуваючи початкову освіту, притаманну на той час дітям освічених родин. Але вже у 1851 році вирушив до Санкт-Петербурга, де вступив до інженерного училища. З 1855 по 1857 роки навчався у престижній Михайлівській інженерній академії, яку закінчив у званні підпоручика — це була обнадійлива кар’єра, що відкривала двері у військове та адміністративне середовище Російської імперії.
Однак військова служба не стала його покликанням. У травні 1860 року він залишає армію й повертається на рідну Чернігівщину, оселившись у рідній Калиті. Його життя набирає іншого напрямку — більш осмисленого, громадянсько активного. Певний час він працює в повітовій межовій комісії, а згодом займає відповідальні посади: мирового посередника в Мінській губернії та голови Остерського земства. Ці роки були насичені управлінською працею, але водночас він не полишав творчої діяльності — навпаки, вона почала посідати дедалі вагоміше місце в його житті.
Його літературний дебют припав на 1860 рік: у «Черниговских губернских ведомостях» з’явилися перші публікації — нарис «Із Канева до Чигирина й назад», обробки народних казок «Семилітка», «Про городянку та бублики», а також пісня «Їхав Харько з Жаботина», записана ним під час перебування на Херсонщині. Ці тексти вирізнялися щирістю, увагою до фольклору та історичної правди.
У 1861–1862 роках він активно співпрацював із часописом «Основа», де публікував невеликі етнографічно-історичні статті українською мовою. Саме в цей період він починає виступати під псевдонімом Митро Олелькович, друкуючи свої повісті й оповідання — «Антін Михайлович Танський», «Три пани», «П'яниця», «Пожежа», «Проскурка» та інші. Іван Франко пізніше відзначав ці твори як зразок живого народного стилю, що відкриває правду життя простої людини в умовах соціальних зрушень.
Водночас він не обмежувався художньою прозою. Видаваний Леонідом Глібовим «Черниговский листок» також став для нього майданчиком для друку нових творів у 1861–1863 роках. Його інтерес до історії, особливо української, зростав — з’являються серйозні праці, такі як монографія «Гетьманство Дорошенка», надрукована у 1867 році у Вільні в «Вестнике Западной России», а також дослідження «Андрусівський договір».
У 1881 році, вже мешкаючи в Києві, він працює над масштабною історичною працею «Остерський уїзд. Історичний опис». Перший випуск цієї праці, виданий у Києві того ж року, охопив події на Східній Україні до 1669 року і став глибоким зануренням в українське минуле, побудованим на архівних джерелах і народній традиції. Книга містила 212 сторінок і була написана російською мовою — на той час це дозволяло привернути ширшу читацьку аудиторію, зокрема й серед науковців.
На жаль, життя цього обдарованого дослідника, письменника і громадського діяча обірвалося трагічно. У 1881 році, перебуваючи в одному з київських готелів, він під час раптового нервового нападу вистрибнув із вікна й загинув на місці. Йому було лише 44 роки. Його смерть залишила після себе біль утрати, а також чималу кількість невиданих рукописів, які й досі зберігають потенціал нових відкриттів.
Його творчість охоплює кілька напрямів — від фольклору й белетристики до серйозних історичних досліджень. Його тексти сповнені любові до української мови, зацікавлення в глибинних процесах національного формування, поваги до історичної правди. Постать цього автора — це приклад тієї непоказної, але фундаментальної праці, яку виконували українські інтелігенти другої половини XIX століття задля збереження культурної пам’яті, формування самосвідомості й плекання національного слова.