Народжений у родині сільського священика Степана Александрова — автора славетної бурлескної поеми «Вовкулака», — він з дитинства був оточений атмосферою книжності, слова й українського духу. Його ім’я — символ культурного служіння, а його життя — приклад того, як поєднання медицини, літератури та народної творчості може залишити глибокий слід в історії національної культури.
Народився він 2 липня 1825 року в селі Бугаївка Ізюмського повіту на Слобожанщині — краю, де багата природа поєднується з давніми традиціями козацького минулого. Саме тут формувались його уявлення про народ, віру, історію та мову. Освіту здобував послідовно й наполегливо: спочатку у Куп’янському духовному училищі, потім у Харківському колегіумі, де закладалися духовні та гуманітарні основи його світогляду, а згодом — на медичному факультеті Харківського університету. Вибір професії лікаря був не випадковим: це був шлях допомоги, служіння, порятунку.
Закінчивши університет у 1853 році, молодий лікар вступив на військову службу, працюючи у піхотному полку. Військова медицина стала для нього не лише фахом, а й платформою для спостереження за людською природою, що згодом знайде відображення у його художній творчості. У 1860 році він повернувся в Україну, де продовжив лікарську практику в уланському полку в Чугуєві, обіймаючи посаду старшого ординатора місцевого шпиталю. Через кілька років, у 1867-му, його досвід і фаховість принесли йому нову посаду — харківського міського лікаря.
І хоча кар’єра лікаря тривала десятиліттями, його душа ніколи не полишала потягу до літератури, фольклору, етнографії. Він невтомно збирав народні пісні, казки, легенди, обробляв мелодії, нотував, зберігав усе, що мало хоча б крихту автентичності. Його помешкання на вулиці Великій Сумській у Харкові стало справжнім осередком української інтелігенції — місцем зустрічей, дискусій, творчого натхнення. Саме тут зароджувалися літературні ідеї, тут обговорювались проєкти майбутніх драм, збірок, публікацій.
З 1879 року він знову повернувся до армії, де служив уже на вищих посадах: старшим лікарем резервного батальйону в Харкові, Керченського лазарету, дивізійним лікарем у Полтаві та Харкові. У 1888 році завершив військову службу й повністю присвятив себе літературі та культурній праці.
Його дебют як поета відбувся у 1861 році в журналі «Основа», де з’явились вірші «Думка» та «Плач дочки по матері». Вони вирізнялися емоційною глибиною, щирістю та точністю художнього вислову. Упродовж свого життя він видав чимало поетичних і прозових збірок у Харкові й Полтаві, активно публікувався у львівських часописах «Зоря» та «Світ», де його слово знаходило співзвуччя серед західноукраїнських інтелектуалів.
Та, мабуть, найвідомішими стали його драматичні твори. П’єси й оперети «За Немань іду» (1872) — згодом доповнена та відредагована Михайлом Старицьким, — а також «Не ходи, Грицю, на вечорниці» (1873), одразу увійшли до народного театрального репертуару. Він також створював казки, що живуть і донині — «Коза-Дереза», «Ивашечко», «Чижикове весілля», «Пісня про Гарбуза» — твори, в яких поєдналися народна мудрість, гумор і мова, зрозуміла і дітям, і дорослим.
На схилі літ письменник звернувся до історичної тематики. Він упорядкував збірку «Гетьманщина» — колекцію портретів українських гетьманів від Богдана Хмельницького до Кирила Розумовського, кожен з яких супроводжувався розлогою біографічною довідкою. Цей проєкт був не лише літературним, а й просвітницьким жестом — спробою укорінити в свідомості нащадків образи визначних постатей української державності.
Окрім цього, він підготував лібрето до опери Петра Щуровського «Богдан Хмельницький», вклавши в нього не просто історію, а живу енергію національного самоствердження. А в період між 1886 та 1892 роками вийшли друком два альманахи «Складка» — зібрання творів різних авторів, покликані популяризувати українське слово й розширити його читацьке коло.
Помер видатний діяч 10 січня 1894 року в Харкові — місті, яке стало не лише місцем його служби, а й осередком його духовного життя. Його спадщина — це синтез науки, літератури, музики, етнографії та глибокої любові до українського народу. Його ім’я, як і його твори, заслуговують на вдячну пам’ять та вивчення.