спектакль Лекція «Ми зчиняємо галас і це називається гімн»: чарівна викличність української літератури 1990-х Київ 2026-06-28 14:00 Український драматичний малий театр
Лекція «Ми зчиняємо галас і це називається гімн»: українська література 1990-х у Малому театрі
У Києві, в межах камерного фестивалю локального мистецтва «Культ Києва.Маніфест», відбудеться лекція «Ми зчиняємо галас і це називається гімн»: чарівна викличність української літератури 1990-х. Це розмова про десятиліття, коли українська література після розпаду СРСР різко змінила тон, темп і спосіб говорити про себе. У ній з’явилося більше свободи, більше самоіронії, більше бажання сперечатися з попередниками й одразу заявляти: ми тут, ми говоримо і нас доведеться чути.
Лекцію прочитає В’ячеслав Левицький — літературознавець, поет, перекладач, кандидат філологічних наук, упорядник і коментатор видань із серії «Vivat класика», член Українського ПЕН. Його розповідь буде присвячена часу, коли літературні маніфести, гурти, гучні декларації та сміливі творчі жести стали важливою частиною культурного життя. 1990-ті в українській літературі були не тільки періодом нових текстів, а й моментом, коли письменники активно вигадували нові правила присутності в літературі.
Література після розпаду СРСР
Після розпаду Радянського Союзу українська літературна сцена швидко наповнилася молодими авторами, які не хотіли тихо входити до вже готового канону. Вони створювали письменницькі угруповання, писали маніфести, сперечалися, жартували, дражнили публіку й відкрито говорили про те, що їм цікаво, кого вони вважають своїми попередниками, з ким не хочуть мати нічого спільного і як пропонують читати власні тексти.
Ця маніфестна енергія була дуже помітною. Вона захоплювала молодь, яка вперше бачила літературу не як шкільний обов’язок, а як простір ризику, гри, позиції й голосу. Водночас така поведінка дратувала частину старших авторів, зокрема тих живих класиків, які звикли до іншого уявлення про літературну поважність. У цьому зіткненні й народжувався строкатий портрет покоління: неспокійного, голосного, часом нахабного, але дуже живого.
Про що говоритимуть на лекції
В’ячеслав Левицький розповість про українську літературу 1990-х як про середовище, де маніфест був не декоративним додатком до тексту, а способом заявити про себе. Для багатьох авторів було важливо не лише написати вірш, прозовий фрагмент чи книжку, а й пояснити, з якої позиції вони говорять. Хто їхні союзники? Хто їхні умовні вороги? Які культурні коди вони привласнюють, переінакшують або висміюють? Чому їхній галас справді можна назвати гімном нової літературної доби?
У лекції йтиметься не тільки про загальні процеси, а й про конкретні деталі, завдяки яким епоха стає ближчою. Який псевдонім обрав Сергій Жадан для поважної публікації? До якого поетичного гурту могла б органічно вписатися Венздей Аддамс? Як у культурній уяві могли б перетнутися «Брати Гадюкіни» та «Creedence»? Хто став уважним, але водночас суворим адвокатом молодої прози? І що пов’язувало найхимернішу київську тусівку із середньовічним суперменом?
Ці питання звучать майже як літературний квест, але за ними стоїть серйозна тема: як українська література 1990-х навчилася бути відкритою, різкою, іронічною, музичною, міською, не завжди чемною, зате дуже впізнаваною. Це був час, коли автори пробували говорити не з кафедри, а з вулиці, бару, гуртожитку, редакції, підвалу, сцени чи дружньої компанії. І саме тому їхні тексти часто мали нерв живої розмови, а не застиглої літературної форми.
Лекція «Ми зчиняємо галас і це називається гімн» у Малому театрі стане нагодою згадати 1990-ті як десятиліття, у якому українська література вчилася звучати голосніше й сміливіше. Це розмова про маніфести, гурти, поколіннєві жести, літературні провокації та ту викличність, яка не руйнувала літературу, а допомагала їй вирватися з тісних рамок і почати говорити по-новому.
