спектакль Наталка Полтавка Київ Національна опера України ім. Тараса Шевченка
Дія перша
Картина перша
На мальовничому березі Ворскли, у скромній хатині, загубленій серед верб, мешкає вдова Горпина разом зі своєю донькою Наталкою. Після втрати чоловіка та майна їм довелося залишити Полтаву та почати нове життя у селі. Бідність і тягар буденності стали їхніми постійними супутниками.
Наталка — дівчина з добрим серцем, відкритою душею та яскравою вродою — давно полонила серця сільських парубків. Проте її серце належить лише одному — Петру, який вирушив на заробітки, щоб повернутись і одружитися з нею. Минув час, а хлопець усе не повертається.
Наталка з ніжністю згадує свого коханого, присягаючись небу у вірності. У цей момент до неї навідується Возний — самовпевнений панок, що працює у суді та вважає себе вигідною партією. Він робить пропозицію руки й серця, не забуваючи підкреслити свої заслуги та статки.
Наталка спочатку намагається ввічливо уникнути відповіді, та коли наполегливість Возного переходить межу, прямо відмовляє йому. Засмучений, але не готовий відступати, Возний звертається по допомогу до місцевого ділка Макогоненка, який береться переконати Терпилиху, що шлюб Наталки з поважним паном — найкращий вихід із ситуації.
Картина друга
Макогоненко не втрачає часу: з'являється у домі Терпилихи та починає навіювати вдові думку про вигідне заміжжя доньки. Терпилиха, втомлена злиднями, теж починає тиснути на Наталку: де ж той Петро, коли вже його слід застиг? Їм з матір’ю усе важче зводити кінці з кінцями.
Наталці боляче чути докори матері. Вона знає, що її серце належить Петру, але змучена обставинами і заради спокою рідної людини дає згоду на заручини з Возним.
Дія друга
На сільській дорозі зустрічаємо бурлаку Миколу, який тяжко заробляє на хліб. Саме до нього приходить Петро, який щойно повернувся із заробітків. Зустріч із Миколою приносить радість і водночас гірку звістку: Наталку засватали за Возного.
Приголомшений, Петро просить друга дізнатися, чи дівчина дійсно цього хоче. Та доля сама веде йому назустріч: Наталка виходить із хати й бачить Петра. Її серце не витримує — вона кидається до нього з палкими словами любові.
Вона зізнається, що змушена була дати згоду під тиском обставин, але ніколи не переставала його кохати. І тепер, коли він повернувся, вона не зможе жити з іншим.
Терпилиха і Макогоненко обурені. В цю мить Петро заявляє, що заради спокою Наталки та її матері готовий піти назавжди.
Цей самовідданий вчинок розтоплює серце Терпилихи, і навіть Возний, зворушений щирістю почуттів, відмовляється від шлюбу. Він з благородністю визнає: кохання варте більшого, ніж його самолюбство.
Селяни, що зібралися біля хати Терпилихи, стають свідками щасливого повороту долі: всі щиро вітають Наталку та Петра. Кохання перемагає. Вони — разом.
«Наталка Полтавка» Миколи Лисенка — серце української опери
Серед справжніх перлин української музичної спадщини опера Миколи Лисенка «Наталка Полтавка» посідає особливе місце. Вона не просто відображає народний дух — вона живе ним, дихає і звучить, як голос самої України. Тут усе справжнє — і глибокі почуття героїв, і щемлива ліричність, і влучна сатира на суспільні порядки.
Як народжувалась опера
Коли Микола Лисенко взявся за музичну обробку п'єси Івана Котляревського, він вже мав змогу ознайомитися з музичними версіями цієї історії. Проте ті спроби були радше легкими водевілями, які не відображали справжньої глибини народного життя. Його метою було інше — вивести «Наталку Полтавку» на якісно новий рівень, створити національну оперу, яка б поєднала гідну драматургію, щиру мелодику і глибоку людську правду.
Почав роботу ще у 1864 році, та не поспішав — перший варіант не задовольнив композитора. Він повертався до неї знову і знову майже 25 років. Ця наполегливість говорить лише про одне: ця історія була для нього надзвичайно важливою. І не дарма — у 1889 році з'являється клавір, що відкрив шлях «Наталці Полтавці» на великі сцени.
Музика, що говорить мовою народу
Лисенко не став змінювати п’єсу, не додавав нових героїв чи сюжетних поворотів. Він тонко і майстерно «вдихнув» у знайому історію музику, яка підсилює характери, акценти, настрій. Уся опера буквально пронизана народнопісенним мелосом, тому вона так близька й зрозуміла кожному слухачеві.
Наталка — не ідеалізований образ, а реальна дівчина: працьовита, чуйна, розумна, щира. У пісні «Віють вітри» — не просто смуток, а глибока душевна туга за коханим Петром. А у «Видно шляхи полтавськії» — внутрішня боротьба між почуттями й обов’язком, намагання зрозуміти свою долю і прийняти її.
Петро — втілення ліричності, сердечності. Його арії давно стали народними — «Ой не шуми, луже», «Та нема в світі гірш нікому», «Сонце низенько» — це не просто пісні, а голос душі українця, вірного, ніжного, але й сильного у своїх переконаннях.
Соціальні типажі та сатиричні нотки
Наталчина мати — Терпилиха — ніби з усього світу зібрала у собі біль і гіркоту української жінки, зламаної злиднями, але не втраченої остаточно. Вона вірить, що хоч бідність — не вирок, та все ж рятунком може стати шлюб дочки з багатим Возним.
А ось Возний і Виборний — це вже сатира на чиновництво й сільське панство. Їх дует — це справжній театр лицемірства й самозакоханості. Лисенко передає цю глитаївську натуру в музиці з особливою іронією: фальшива патетика, кумедні ритмічні хідники — усе це створює справжній «портрет» типажів.
Доля опери на сцені
Ще за життя композитора «Наталка Полтавка» стала хітом українських музично-драматичних труп. В ній грали перші зірки українського театру: Марія Заньковецька, Панас Саксаганський, Іван Мар’яненко, Наталя Ужвій.
У Києві вперше поставили цю оперу у 1936 році, і відтоді до неї зверталися ще не раз. Вона йшла у постановках таких майстрів як Володимир Манзій, Амвросій Бучма, Дмитро Гнатюк, а музику «оживляли» відомі диригенти — Чистяков, Йориш, Тольба, Гамкало.
Остання сценічна версія, яку нині бачить глядач, — результат співпраці композитора Мирослава Скорика та режисера Анатолія Солов’яненка. Вони зберегли дух класичної опери, але делікатно адаптували її ритм і структуру до сучасних вимог — зробили її динамічнішою, емоційно виразнішою, не втративши при цьому глибини.
«Наталка Полтавка» — це не просто опера. Це голос нації, що несе в собі і сміх, і сльози, і глибоку любов до життя. І в цьому, мабуть, її головна магія — вона завжди жива.
