спектакль Лис Микита Київ Театр Юного Глядача (ТЮГ)
- Режисерка - Катерина Чепура
- Художниця - Віра Крутиліна
- Композиторка - Олеся Оникієнко
- Хореографиня - Євгенія Скрипник
- Постановник зі сценічного бою - Володимир Абазопуло
- Помічниця режисерки - Кристина Авакян
«Лис Микита» в Театрі Юного Глядача: алегорія дикого світу, де кожен — сам за себе
Вистава «Лис Микита», поставлена на сцені Театру Юного Глядача в Києві, — це не просто казка. Це яскраве, іронічне, подекуди гірке віддзеркалення нашого з вами життя, в якому звірі поводяться аж надто по-людськи. У цьому спектаклі за мотивами поеми-казки Івана Франка звірі — не милі створіння з дитячих історій. Вони носять чиновницькі костюми, мають родини, ходять до суду, займають посади й живуть за всіма законами соціального співіснування, у якому, як виявляється, кожен сам за себе.
Сатира, що говорить більше, ніж здається
Франкова алегорія оживає на сцені в яскравих образах, наповнених дотепністю, гострим гумором і водночас глибоким підтекстом. Під масками тварин — повноцінні характери, у яких впізнаються типажі суспільства: хитрий чиновник, заздрісний сусід, наївна жертва, зрадливий друг. Всі вони об'єднані спільною метою — вижити у світі, де правила гри постійно змінюються, а правда часто губиться у лайці й брехні.
Лис Микита: герой чи антигерой?
У центрі цієї історії — Лис Микита. Хитрий, підступний, розумний і харизматичний. Він не добрий і не злий. Він — такий, яким змушує бути життя. У ньому — і гра, і боротьба, і бажання вижити за будь-яку ціну. Це образ, що змушує задуматися: чи засуджувати того, хто виживає в дикому світі такими методами, чи захоплюватися його винахідливістю?
Микита не просто пристосовується — він переграє всіх навколо, користуючись слабкостями системи. І глядач, навіть розуміючи, що перед ним не взірець моралі, мимоволі співпереживає йому. Бо в його історії — правда про кожного, хто коли-небудь стикався із несправедливістю й вибором між совістю та виживанням.
Звірячі маски — людські обличчя
Кожен персонаж у виставі — це не просто тварина, а символ. Вовк, Ведмідь, Осел, Пес — усі вони мають свої функції, свої ролі, і кожен уособлює певну рису суспільства. Вони сваряться і миряться, будують кар’єри, зраджують і покривають злочини, наче в будь-якому сучасному світі. Саме через цю очевидну паралель із нашою реальністю глядачеві стає не по собі — бо вся ця казкова умовність раптом виявляється правдою.
Режисерська мова — проста й точна
Постановка позбавлена зайвого пафосу. Вона яскрава, жива, динамічна. Режисура вдало балансує між сатирою та драмою, змушуючи глядача сміятися — й у той же час замислюватися. Візуальний ряд побудований на грі фарб, костюмів, пластиці акторів. Все спрямоване на те, щоб не відволікати, а підсилювати головне — суть. Атмосфера вистави — злегка гротескова, як і належить правдивій байці, що не боїться сказати речі вголос.
Мораль, яку важко не почути
Іван Франко створив «Лиса Микиту» як глибоку сатиру на суспільство свого часу. Але виявилося, що ця історія зовсім не застаріла. Вона про владу, слабкість, жадібність, страх і лицемірство — про все, що залишається актуальним незалежно від епохи. І саме тому вистава так голосно звучить сьогодні: вона не потребує оновлення тексту, бо світ не надто змінився.
Фінал історії не дає простих відповідей. Вистава не засуджує й не виправдовує. Вона ставить перед нами дзеркало — і запитує, чи готові ми в нього зазирнути.
Для кого ця вистава?
Хоча казка, здавалося б, дитяча, «Лис Микита» адресований не лише юному глядачу. Це спектакль, який варто дивитися всією родиною, щоб потім обговорювати. Для дітей це — захоплива пригода зі звірятами. Для дорослих — глибока притча про світ, у якому ми живемо. І, можливо, вона допоможе хоча б на крок наблизитися до чеснішого, людянішого співіснування.
Тривалість вистави — 1 година 30 хвилин без антракту. Але думки, які вона викликає, залишаються з нами набагато довше.
